МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ

Останній день перед Різдвом минув. Настала ясна зимова ніч. Виглянули зорі. Місяць величаво піднявся в небо посвітити добрим людям і всьому світу, щоб усім було весело колядувати і славити Христа. Морозило сильніше, ніж зранку; зате було так тихо, що скрип морозу під чобітьми чувся за півверсти. Ще жодний гурт парубків не показувався під вікнами хат; тільки один місяць крадькома заглядав у вікна, ніби виманюючи дівчат, що наряджалися та чепурилися, швидше вибігти на рипучий сніг. Раптом з комина однієї з хат заклубочився дим і поплив хмаркою по небу, а разом з димом вилетіла й відьма верхи на мітлі.  <…>

Тим часом чорт підкрадався потихеньку до місяця і вже було простягнув руку, щоб схопити його, та раптом відсмикнув її назад мов обпечений, обсмоктав пальці, пометеляв ногою і забіг з іншого боку, але знову відскочив і відсмикнув руку. Проте, незважаючи на всі невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, кривляючись і дмухаючи, поперекидав його з однієї руки в іншу, як дядько, який голими руками дістав жарину для своєї люльки; нарешті поквапом заховав у кишеню і, наче нічого й не сталося, побіг собі далі.

У Диканьці ніхто й не чув, як чорт украв місяць. <…>

Але ж з якої причини чорт наважився на таку беззаконну справу? А ось із якої: він знав, що багатого козака Чуба дяк запросив на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої дяків родич у синьому сюртуку, який брав найнижчий бас; козак Свербигуз і ще дехто; де, окрім куті, буде варенуха, настояна на шафрані горілка і ще багато різних страв. А тим часом його донька, красуня на все село, залишиться вдома, а до доньки, напевно, прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, який чорту був осоружніший за проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль займався малюванням і зажив слави кращого живописця на весь околодок. <…> Був він богобоязливим і часто малював образи святих; і тепер ще можна знайти в Т… церкві його євангеліста Луку. Але вершиною його майстерності була одна картина, намальована на церковній тіні у правому притворі, на якій зобразив він святого Петра в день Страшного суду, з ключами в руках, який виганяє з пекла злого духа; наляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою загибель, а грішники, ув’язнені раніше, били і ганяли його батогами, дровинами і всім, що потрапляло під руку.

Коли живописець трудився над цією картиною і писав її на великій дерев’яній дошці, чорт з усіх сил намагався йому завадити: штовхав під руку, підіймав з горнила в кузні попіл і посипав ним картину; але, наперекір всьому, робота була завершена, дошка внесена у церкву і вправлена у стіну в притворі, і відтоді чорт мстився ковалю. <…>

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня донька. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, як у майже всьому світі – і по цю сторону Диканьки – тільки й мови було, що про неї. Парбуки гуртом проголосили, що кращої дівки і не було ще ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала і чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як і всяка красуня. <…>  Парубки волочилися за нею табунами, але коли їм уривався терпець, остигали і залицялися до інших, не таких вередливих. Один тільки коваль був упертим і не покидав свого залицяння, незважаючи на те, що з ним вона поводилася і на крапельку не краще, ніж з іншими.

Як батько вийшов з хати, вона ще довго чепурилася і манірилася перед невеликим в олов’яній рамі люстерком і не могла намилуватися собою.

- І чого це люди надумали розхвалювати, ніби я гарненька?.. Брешуть  люди, я зовсім не гарна. – Але у люстерку майнуло свіже, жваве, по-дитячому юне личко з блискучими чорними очима і невимовно приємним усміхом, яке, безсумнівно, заперечувало всі її слова. – Хіба чорні брови й очі мої, - продовжувала красуня, не випускаючи люстерка, - такі гарні, що краще за них і на світі нема? І що тут гарного в цьому кирпатому носі? І в щоках? І в губах? Невже гарні мої чорні коси? Ой! Та ввечері їх і налякатись можна: вони, наче довгі змії, обплелися та обвилися навколо моєї голови. Бачу я тепер, що зовсім і не гарна! – Та, трішки відсовуючи від себе люстерко, скрикнула: - Ні, гарна я! Ой, дуже вродлива! Навдивовижу! Яку ж радість я принесу тому, чиєю дружиною стану! Як же буде милуватись мною мій чоловік! Він і не опам’ятається. Він зацілує мене до смерті.

- Чудна дівка! – прошепотів коваль, тихо зайшовши. – І ніби хвастощів у неї небагато! З годину стоїть, милуючись у дзеркалі, і не надивиться, та ще й вихваляє себе вголос!

- Отак-от, парубки, чи пара я вам? Ви подивіться на мене, - продовжувала гарненька кокетка, - як я плавно ступаю, у мене сорочка шита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і за вік не побачити багатшого галуна! Усе це накупив мій батечко для того, щоб на мені оженився найкращий хлопець у світі! – і, посміхнувшись, вона повернулася і побачила коваля…

Скрикнула і суворо стала перед ним.

Коваль і руки опустив.

Мороз посилився, і вгорі зробилося так холодно, що чорт перестрибував з одного копитця на інше і хухав собі в кулак, намагаючись хоч трішки відігріти замерзлі руки. <…> відьму теж почав пробирати холод, незважаючи на її тепле вбрання; і тому, піднявши руки вгору, відставивши ногу і, зайнявши таку позу, як людина, що мчить на ковзанах, не зрушивши жодним суглобом, спустилася вона повітрям, ніби льодяною гіркою, - і просто в димар. Чорт у такий самий спосіб вирушив слідом за нею. <…>

Матері коваля Вакули було не більше сорока років. Не так, щоб гарною, але й поганою не була собою. Та й бути гарною в таких літах непросто. Проте вона уміла так причаровувати найповажніших козаків, що до неї заходили і голова, і дяк Осип Никифорович (звичайно, якщо дячихи не було вдома), і козак Корній Чуб, і козак Касіян Свербигуз. І, требі віддати їй належне, уміла обійтися добре з кожним. Жодному з них навіть на думку не спадало, що він має суперника. Чи йде богобоязливий дядько, чи дворянин,  як себе величають козаки, вбраний у кобеняк з відлогою, у неділю у церкву або, якщо негода, у шинок, - як не завітати до Солохи та не поїсти ситних із сметанкою вареників і не потеревенити у теплій хатині з балакучою і догідливою господинею? І дворянин навмисне для цього робив великий гак, перш ніж дістатися шинку, і називав це – зайти дорогою. А бувало, піде Солоха у свято до церкви, одягнувши яскраву плахту з китайковою запаскою, а поверх неї синю спідницю, на якій позаду нашиті золоті вуси, і стане просто біля правого криласа, то дяк певно закашлюється і примружується мимоволі у ту сторону; голова погладжує вуса, замотує за вухо оселедець і проказує до найближчого сусіда: «Ех, добра баба! Чорт-баба!» Солоха кланялася кожному, і кожний думав, що вона кланяється йому одному. Але охочий втручатися у чужі справи відразу б помітив, що Солоха була найпривітніша з козаком Чубом. <…>

У той час, коли спритний франт з хвостом і козлиною борідкою літав то з димаря, то знову в димар, ладунка, яка висіла у нього на перев’язі на боку і в якій він заховав украдений місяць, скориставшись цим, вилетів через димар Солохиної хати і плавно піднявся по небу вгору. Усе освітилося. Завірюхи наче й не було. Сніг засвітився широким срібним полем, і весь обсипався кришталевими зірками. Мороз немов потеплішав. Показалися дівочі й парубочі гурти з міхами. Задзвеніли пісні, і рідко під якою хатою не юрмилися колядники.

Диво як блищить місяць! Важко й передати, як любо потоптатися у таку ніч між гуртом дівчат, які то посміюються, то співають, та між парубками, охочими на всі жарти та витівки, які тільки може навіяти така весела ніч. У доброму кожусі тепло; від морозу ще сильніше палають щоки; а на пустощі сам лукавий підбиває.

Юрми дівчат з міхами вломилися в хату Чуба, оточили Оксану. Крик, регіт, балачки оглушили коваля. Усі наввипередки поспішали розповісти красуні що-небудь нове, розбирали міхи і вихвалялися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли вже назбирати достатньо за свої колядки. Оксана здавалася аж занадто задоволеною та радісною, базікала то з однією, то з іншою і хихотіла не вмовкаючи. З якоюсь досадою і заздрістю дивився коваль на такі веселощі і цього разу кляв колядки, хоча сам їх полюбляв без міри.

- Ей, Одарко! – сказала весела красуня, повернувшись до однієї з дівчат. – У тебе нові черевички? Ой, які ж гарненькі! І з золотом! Добре тобі, Одарцю, є у тебе така людина, яка все тобі купляє; а мені нікому дістати такі славні черевички.

- Не журися, моя ненаглядна Оксано! – підхопив коваль. – Я тобі дістану такі черевички, що мало яка панночка носить.

- Ти? – сказала швидко і згорда глянувши на нього Оксана. – Цікаво ж, де ти дістанеш черевички, які я могла б взути на свою ногу. Хіба що принесеш ті самі, які носить цариця.

- Бач, яких захотіла! – закричали, заливаючись сміхом, дівчата.

- Так, – продовжувала гордовито красуня, - будьте всі за свідків: якщо коваль Вакула принесе ті самі черевички, які носить цариця, то ось моє слово, що вийду негайно ж за нього заміж. <...>

Коваль не без страху відчинив двері і побачив Пацюка, який сидів на підлозі по-турецьки перед великою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, ніби навмисно, нарівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трішки голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи час від часу зубами галушки. <…>

- До тебе прийшов, Пацюче, дай Боже тобі добра всілякого донесхочу, хліба у пропорції! – Коваль іноді умів вплести модне слівце; того він навикнув ще в Полтаві, коли розмальовував сотнику дощаний паркан. – Пропадати випало мені, грішному! Нічого не допомагає на світі! Що буде, то буде, доводиться просити допомоги у самого чорта. Що ж, Пацюче, - наважився спитати коваль, бачачи, що той незмінно мовчить, - як мені бути?

- Якщо треба чорта, то й іди до чорта! – відповів Пацюк, не зводячи з нього очей і продовжуючи їсти галушки.

- Для того я і прийшов до тебе, - сказав коваль, віддаючи поклін, - крім тебе, гадаю, ніхто на світі не знає дороги до нього.

Пацюк ні пари з вуст і доїдав галушки, які залишились.

- Зроби милість, чоловіче добрий, не відмов! – наступав коваль. – Чи свинини, ковбас, борошна гречаного, ну, полотна, пшона або дечого іншого, у разі потреби… як заведено між добрими людьми… не поскупимося. Розкажи хоч приблизно, як натрапити на дорогу до нього?

- Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, - мовив байдуже Пацюк, не змінюючи свого положення.

Вакула витріщився на нього, ніби в того на лобі було написано тлумачення цих слів. «Що він каже?» – безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот готувався проковтнути, як   галушку, перше слово. Але Пацюк мовчав. Тут помітив Вакула, що ані галушок, ані діжки вже нема; а замість них на підлозі стоять дві дерев’яні миски; одна з варениками, друга – зі сметаною. Думки його і очі мимоволі втупилися у це їство. «Подивимося, - казав він сам до себе, - як буде їсти Пацюк вареники. Нагинатися він точно не стане, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: потрібно вареник спершу вмочити у сметану».

Тільки-но встиг про це подумати, як Пацюк роззявив рота, поглянув на вареники і ще сильніше роззявив рот. Тоді вареник вистрибнув з миски, хлюпнувся у сметану, перевернувся на другий бік, підстрибнув угору і потрапив просто йому до рота. Пацюк з’їв і знову роззявив рот, і наступний вареник таким же порядком вирушив туди ж. На себе він тільки взяв труд жувати і ковтати». <…>

Спочатку Вакулі страшно зробилося, коли піднявся на таку висоту, з якої вже нічого внизу не бачив, і пролітав, як муха, під самим місяцем так, що якби трішки не нахилився, то зачепив би його своєю шапкою. Проте трохи згодом він збадьорився і вже почав кепкувати з чорта. Його потішало вкрай, як чорт чхав і кашляв, коли він знімав кипарисний хрестик і підносив до нього. Навмисно піднімав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються перехрестити, летів ще швидше. Усе було світло вгорі. Повітря, пронизане легким сріблястим туманом, було прозоре. Усе було видно; і навіть можна було помітити, як вихором пронісся повз них, сидячи в горщику, чаклун; як зірки, зібравшись докупи, гралися в піжмурки; як клубочився вдалечині хмаринкою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, зняв шапку, помітивши вершника-коваля; як летіла, повертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки-но з’їздила кудись відьма… Ще багато погані зустрів він. Усе, примітивши коваля, на хвилину зупинялося поглядіти на нього і потім знову неслося далі і продовжувало своє; коваль усе летів; і раптом перед ним засяяв вогнями Петербург. (Тоді була з якоїсь нагоди ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, обернувся на коня, і коваль опинився на хвацькому скакуні посеред вулиці.

Боже мій! Стукіт, грюкіт, блиск; по обидві сторони здіймаються чотириповерхові стіни; стукіт копит коня, звук коліс відгукувалися громом і відлунювали з усіх сторін; будинки росли і ніби піднімалися з землі на кожному кроці; мости тремтіли; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, які неслися зусібіч; пішоходи тулилися і тіснилися під будинками, унизаними каганцями, і їхні велетенські тіні миготіли по стінах, досягаючи головою димарів і дахів. Із здивуванням роззирався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки спрямували на нього свої незліченні вогняні очі і дивилися. Панів у покритих сукном шубах він побачив так багато, що не знав, перед ким і шапку знімати. «Боже ти мій, скільки тут панства! – подумав коваль. – Я так собі гадаю, що кожний, хто йде по вулиці у шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що катаються у таких чудних бричках із склом, якщо не городниці, то, певно, комісари, а може, ще більше». Його думки перервало запитання чорта: «Чи їхати просто до цариці?» - «Ні, страшно, подумав коваль. – Тут десь, не знаю, зупинилися запорожці, які проїжджали восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; от би порадитися з ними». <…>

Чуб аж очі випнув, коли угледів перед собою коваля, і не знав, чому дивуватися: чи тому, що коваль воскрес, чи тому, що коваль наважився до нього прийти, чи тому, що він розрядився таким франтом і запорожцем. Але ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав платок і поклав перед ним новісіньку шапку і пояс, яких і не бачили на селі, а сам упав йому в ноги і проговорив благаючим голосом:

- Помилуй, батьку! Не гнівайся! Ось тобі нагайка: бий, скільки душа забажає. Віддаюся сам; у всьому каюся; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з моїм покійним батьком, разом хліб-сіль їли і могорич пили.

Чуб, чимало у думках потішаючись, дивився, як коваль, який нікому на селі не давав собі у борщ плюнути, згинав у руці п’ятаки і підкови, як гречані млинці, осьо зараз лежав біля його ніг. Щоб ще більше запишатись, Чуб узяв нагайку і вдарив його три рази по спині.

- Ну, вистачить з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудемо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі треба?

- Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб трішки подумав, подивився на шапку і пояс: шапка була славна, пояс не гірший за неї, згадав про віроломну Солоху і сказав рішуче:

- Добре! Засилай сватів!

- Ой! – скрикнула Оксана, переступивши через поріг та побачивши коваля, і втупила з подиву і радості в нього очі.

- Подивися, які я тобі приніс черевички! – сказав Вакула. – ті самі, які носить цариця.

- Ні! Ні! Мені не треба черевичків! – сказала вона, махаючи руками і не спускаючи з нього очей. – Я і без черевичків… - Далі вона не договорила і зашарілася. <…>

(Переклад Мар’яни  Добоні)