ЖУЛЬ ВЕРН

П'ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН

І частина

Розділ 1. Шхуна-Бриг «Пілігрим»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» знаходилась під 43°57' південної широти і 165°19' західної довготи. Це судно водотоннажністю у чотириста тонн було споряджене до Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях.

«Пілігрим» належав заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном протягом багатьох років капітан Ґуль.

Джемс Уелдон щороку виряджав цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим» вважали одним із найкращих кораблів флотилії. Він мав чудовий хід. Бездоганне оснащення давало йому можливість разом із невеличкою командою доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі.

Капітан Ґуль умів лавірувати, як кажуть моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують улітку південніше Нової Зеландії і мису Доброї Надії, тобто на нижчих широтах, ніж у північних морях. Щоправда, це лише невеличкі айсберги, потріскані й розмиті теплою водою, і переважна їх частина швидко тане в Атлантичному чи Тихому океані.

На «Пілігримі» під керуванням капітана Ґуля, чудового моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії, було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів вимагає присутності досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і для розбирання здобутих туш. Але містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав вигідним вербувати у Сан-Франциско лише матросів для керування кораблем. У Новій Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало майстерних гарпунників і матросів, готових винайнятись на один сезон. Після закінчення кампанії вони отримували розрахунок і на березі очікували наступного року, коли їхні послуги знову могли б знадобитися китобійним суднам.

За такої системи судновласники економили чималі суми на забезпеченні суднової команди і збільшували власні прибутки від промислу.

Саме так вчинив і Джемс Уелдон, споряджаючи у плавання «Пілігрим».

Шхуна-бриг щойно закінчила китобійну кампанію на кордоні Південного полярного кола, проте в її трюмах залишалося ще чимало місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню. Вже на той час китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: давалися взнаки результати їх нещадного винищення. Справжні кити почали вимирати, і мисливцям доводилося промишляти смугачами^[1], полювання на яких вельми небезпечне.

Те ж саме змушений був робити і капітан Ґуль, але він розраховував пройти під час наступного плавання у вищі широти — якщо знадобиться, аж до земель Клари та Аделі, відкритих, як це твердо встановлено, французом Дюмоном Дюрвілем, як би не сперечався щодо цього американець Уїлкс.

«Пілігриму» не пощастило цього року. На початку січня, у самісінький розпал літа у Південній півкулі і, відповідно, задовго до закінчення промислового сезону, капітану Ґулю довелося залишити місце полювання. Допоміжна команда, зборище досить сумнівних особистостей, поводилася нахабно — матроси-найманці ухилялися від роботи — і капітан Ґуль змушений був розпустити її.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда, розташованого у глибині затоки Хауракі на східному березі північного острова Нової Зеландії. Тут капітан висадив китобоїв, найнятих на сезон.

Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена: шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими мізерними.

Найбільше був незадоволений капітан Ґуль. Самолюбність славетного китобоя була глибоко вражена невдачею: вперше він повертався з такою скупою здобиччю; він проклинав ледарів і гультіпак, які зірвали промисел.

Даремно намагався він набрати в Окленді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних суднах. Довелося, таким чином, відмовитися від сподівання вщерть навантажити «Пілігрим». Капітан Ґуль збирався вже піти з Окленда, коли до нього звернулися з проханням взяти на борт пасажирів. Відмовити він не міг.

Місіс Уелдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди з Джемсом Уелдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Уелдон змушений був їхати до Америки у термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді.

Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки, які здавалися безкінечно довгими бідолашній місіс Уелдон. Коли маленький Джек оклигав від хвороби, вона почала збиратися в дорогу. Саме у цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту.

У ті часи прямого шляху між Оклендом і Каліфорнією не було. Місіс Уелдон мала спочатку поїхати до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золотий вік», які пасажирськими рейсами з’єднували Мельбурн із Панамським перешийком через Папєете. Діставшись до Панами, вона мала б чекати на американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією.

Такий маршрут віщував довгі затримки і пересадки, особливо неприємні для жінки, яка мандрує з дітьми. Тому, дізнавшись про прибуття «Пілігрима», місіс Уелдон звернулася до капітана Ґуля з проханням доставити її до Сан-Франциско разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і Нан — старенькою негритянкою, яка бавила ще саму місіс Уелдон.

Здійснити мандрівку у три тисячі льє на вітрильному судні! Проте судно капітана Ґуля завжди було бездоганно споряджене, а пора року була ще сприятлива по обидва боки екватора.

Капітан Ґуль погодився і відразу надав у розпорядження пасажирки власну каюту. Він прагнув, аби під час плавання, яке мало тривати днів сорок-п’ятдесят, місіс Уелдон почувалася якомога комфортніше на борту китобійного судна.

Таким чином, для місіс Уелдон мандрівка на «Пілігримі» мала багато переваг. Щоправда, шхуна-бриг повинна була спочатку зайти для розвантаження до порту Вальпараїсо у Чілі, що був розташований трохи осторонь від прямого курсу. Проте від Вальпараїсо до самого Сан-Франциско судно вже прямуватиме вздовж американського узбережжя, гнане погожими береговими вітрами.

Місіс Уелдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжувала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Ґуль чудовий моряк, якому Джемс Уелдон цілком довіряв, а «Пілігрим» — надійний корабель і на гарному рахунку серед американських китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скористатися. І місіс Уелдон зважилася здійснити плавання на борту судна невеликого тоннажу.

Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її.

Кузену було років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі — таким був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і померти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не лише члени родини, але й сторонні — такі простодушні добряки сприймаються як спільні родичі.

Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і несамостійну, особливо у тих випадках, коли йому доводилося вирішувати звичайні буденні, житейські питання. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якимось чином примудрявся завдавати клопоту кожному та й сам почувався заклопотаним від власної незграбності. Хоча він був невибагливим, поступливим, не чутливим до спеки і холоду, міг не їсти і не пити цілими днями, якщо його забували погодувати і напоїти. Здавалося, кузен Бенедикт належить більше до рослинного, аніж тваринного царства. Він був як безплідне, безлисте дерево, не здатне ані прихистити, ані нагодувати мандрівника. Але в нього було щире серце. Він залюбки допомагав би людям, якби вмів це робити, як сказав би Прюдом, і всі його любили, незважаючи на слабкості, а може, саме за них і любили. Місіс Уелдон сприймала його як власного сина, старшого брата маленького Джека.

Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не наважився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть — природнича історія — цілком поглинала його.

Сказати «природнича історія» — означає сказати дуже багато. Адже ця наука включає у себе зоологію, ботаніку, мінералогію і геологію. Та кузен Бенедикт у жодному разі не був ані ботаніком, ані мінералогом, ані геологом.

Чи був він у такому разі зоологом у повному сенсі цього слова — кимсь на кшталт Кюв’є^[2] Нового Світу, здатним аналітично розкласти чи синтетично відтворити будь-яку тварину?

А раптом він присвятив власне життя вивченню тих чотирьох типів — хребетних, м’якунів, членистих і променевих, — на які сучасна природнича наука ділить увесь тваринний світ^[3]? А може, цей наївний, але сумлінний учений вивчав різноманітні ряди, підряди, родини, підродини, роди та види цих чотирьох типів? Ні! Або присвятив себе кузен Бенедикт вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб? Ні, в жодному разі ні!

Можливо, його цікавили молюски? Або ж головоногі та мухуватки? Теж ні!

Хіба це заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірих, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі палив гас у лампі?

Слід відверто сказати, що не променеві цілковито поглинали увагу кузена Бенедикта.

А оскільки із усієї зоології залишається лише розділ членистих, то, певно, саме цей розділ і був предметом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта. Проте й тут варто дещо з’ясувати.

Членисті нараховують шість рядів: комахи, багатоніжки, павукоподібні, ракоподібні, вусоногі, кільчасті черви.

Кузен Бенедикт, відверто кажучи, не зумів би відрізнити дощовика від медичної п’явки, павука від псевдоскорпіона, морського жолудя від креветки, ківсяка від сколопендри.

Ким же був у такому разі кузен Бенедикт? Лише ентомологом, і ніким іншим!

На це можна заперечити, що ентомологія є частиною природничої історії, яка займається вивченням усіх членистих. Загалом, це так.

Але зазвичай у поняття «ентомологія» вкладається більш обмежений зміст. Цей термін застосовується лише для позначення науки про комах, тобто членистих безхребетних, у тілі яких розрізняють три частини — голова, груди і черевце — і які мають одну пару члеників і три пари ніг, через що їх і назвали шестиногими.

Тож кузен Бенедикт був ентомологом і присвятив усе своє життя вивченню комах. З цього напрошується висновок, що кузену Бенедикту нічого було робити? У цьому класі не менше десяти рядів:

Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни тощо).

Сітчастокрилі (представники: мурашині леви, бабки).

Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи).

Лускокрилі (представники: метелики).

Напівтвердокрилі, або клопи (представники: цикади, блохи).

Твердокрилі, або жуки (представники: хрущі, бронзівки).

Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи).

Віялокрилі (представники: стилопси, або віялокрилі).

Паразити (представники: кліщі).

Нижчі комахи (представники: лепізма, або лусківниця).

Проте серед одних лише твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різних видів, а серед двокрилих — шістдесят тисяч[4], тому не можна не визнати, що роботи для однієї людини тут було більше ніж достатньо.

Життя кузена Бенедикта цілком було присвячене винятково ентомології. Цій науці він віддавав увесь свій час: не лише денний час, але й години сну, бо ж йому навіть уві сні постійно ввижалися комахи. Неможливо порахувати, скільки шпильок було наколото в обшлаги його рукавів, у відвороти і поли його піджака, у поля його капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому із заміської прогулянки, метою якої завжди були наукові дослідження, його капелюх виглядав, немов вітрина з колекцією найрізноманітніших комах. Наколоті на шпильки, вони були приліплені до капелюха як із зовні, так і з середини.

Щоб домалювати портрет цього дивака, розкажемо, що він вирішив супроводжувати містера і місіс Уелдон до Нової Зеландії виключно заради того, аби задовольнити свою пристрасть до нових відкриттів в ентомології. У Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію кількома рідкісними екземплярами, і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілим нетерпінням рвався назад, до Сан-Франциско, бажаючи якомога швидше розсортувати цінні надбання у ящики у своєму робочому кабінеті.

Оскільки місіс Уелдон із сином поверталися додому на «Пілігримі», то цілком зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав разом із ними.

Місіс Уелдон менше за все могла розраховувати на допомогу кузена Бенедикта у випадку якоїсь небезпеки. На щастя, попереду на них чекала лише приємна мандрівка морем, спокійним у цю пору року, і на борту судна, що вів капітан, який заслуговує на цілковиту довіру.

Протягом трьох днів стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Уелдон встигла зробити всі приготування до від’їзду. Вона дуже поспішала, бо не хотіла затримувати відправлення судна. Розрахувавшись із туземною прислугою, вона 22 січня перебралася на «Пілігрим» разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і старою негритянкою Нан.

Кузен Бенедикт з усіма застереженнями вклав свою безцінну колекцію в особливу жерстяну коробку, яку носив на ремені через плече. У цій колекції, між іншим, зберігався зразок жука-стафіліна — м’ясоїдного твердокрилого, з очима, розташованими у верхній частині голівки, який досі вважався представником лише ново-каледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували захопити з собою отруйного павука «ка-тіпо», як його називають маорі[5], укус якого смертельно небезпечний для людини. Але павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, і, відповідно, він абсолютно не цікавив кузена Бенедикта; наш ентомолог зневажливо відмовився від павука і вважав найціннішим екземпляром власної колекції новозеландського жука-стафіліна.

Звичайно ж, кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не пошкодувавши грошей на виплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за увесь вантаж ворвані і китового вуса, що знаходився у трюмі «Пілігрима».

Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни-брига і настала хвилина зніматися з якоря, капітан Ґуль підійшов до своєї пасажирки і сказав:

—      Само собою зрозуміло, місіс Уелдон, ви приймаєте на себе всю відповідальність за те, що обрали «Пілігрим» для плавання через океан.

—      Які дивні слова, капітане Ґуль?

—      Я змушений нагадати вам про це, місіс Уелдон, бо не отримав жодних вказівок від вашого чоловіка. Це по-перше. А по-друге — шхуна-бриг в розумінні безпеки, звичайно, поступається пакетботам[6], спеціально пристосованим для перевезення пасажирів.

–       Як ви вважаєте, містере Ґуль, якби мій чоловік був тут, чи наважився би здійснити це плавання на «Пілігримі» разом зі мною і своїм сином?

—      О, так. Жодних сумнівів! — відповів капітан. — Я і сам, не замислюючись, узяв би на борт «Пілігрима» свою сім’ю. «Пілігрим» — чудове судно, незважаючи на те, що цього року невдало закінчило промисловий сезон. Я впевнений у ньому, наскільки може бути впевненим у власному судні моряк, який командує ним вже багато років. Я поставив вам це запитання, місіс Уелдон, лише для очищення совісті та ще для того, аби зайвий раз перепросити за те, що у мене немає можливості надати вам зручності, до яких ви звикли.

—      Якщо вся справа зводиться лише до зручностей, капітане Ґуль, це не зупинить мене. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які дошкуляють капітанам скаргами на тісняву кают і поганий стіл.

Поглянувши на свого маленького сина, якого вона тримала за руку, місіс Уелдон закінчила:

—      Отже, рушаймо, капітане!

Капітан Ґуль тієї ж миті наказав підняти якір. За короткий час «Пілігрим» поставив вітрила, вийшов з Оклендського порту і взяв курс до американського узбережжя.

Проте за три дні після відбуття зі сходу подув сильний вітер, і шхуна-бриг змушена була лягти на лівий галс, аби йти проти вітру. Саме тому 2 лютого капітан Ґуль ще знаходився в широтах вищих, ніж він би того бажав, — і був у становищі моряка, який мав намір обігнути мис Горн, а не плисти найкоротшим шляхом до західного берега Нового Світу.

(Переклад Л. Борсук)

Розділ другий. Дік Сенд

<…>Лише одна людина на судні не була американцем за походженням. Негоро, який виконував на «Пілігримі» скромні обов’язки суднового кока, народився в Португалії. Хоча і він чудово розмовляв англійською. Після того як в Окленді втік попередній кок, Негоро запропонував свої послуги. Цей понурий на вигляд, небалакучий чолов’яга тримався осторонь товаришів, проте справу свою знав непогано. У капітана Ґуля, який його винайняв, очевидно, було наметане око: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не заслужив ані найменшого докору.

І все ж таки капітан Ґуль шкодував, що не встиг розпитати у нового кока про його минуле. Зовнішність португальця, точніше – його погляд і очі, що постійно бігали, не дуже подобалися капітану. У крихітному, тісному світі, яким було китобійне судно, кожна людина була на вагу золота, і перш ніж допустити незнайомця у цей світ, потрібно дізнатися все про його життя.

Негоро мав близько сорока років. Худорлявий, жилавий, чорнявий ще й смаглявий, він, незважаючи на невеличкий зріст, справляв враження дужої людини. А чи отримав він якусь освіту? Скидалося, що так, з огляду на зауваження, які він зрідка кидав. Негоро ніколи не згадував про своє минуле, родину.

Ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше. Ніхто не відав, чого він очікує в майбутньому. Відомо було лишень, що він мав намір списатися на берег у Вальпараїсо. Оточення вважало його диваком.

Негоро, очевидно, не був моряком. Більше того – товариші по шхуні помітили, що у морських справах він тямить менше, ніж будь-який кок, який бодай незначну частину свого життя провів у плаванні. Проте ані бічна, ані кільова качка на нього не діяли, морською хворобою, від якої потерпають новачки, він не страждав, а це вже чималі переваги для суднового кухаря.

Негоро зрідка виходив на палубу. Цілісінький день він проводив на своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Із настанням ночі, загасивши вогонь у плиті, Негоро йшов до своєї комірки, виділеної йому на носі. Там він відразу лягав спати. Як вже було сказано, екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів і одного юного новачка.

Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима, і виріс він у дитячому будинку.

Дік Сенд – так називали його – вірогідно, народився у штаті Нью-Йорк, а може, й у самому місті Нью-Йорку.

Ім’я Дік, зменшене від Ричарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його і доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, – про піщану косу Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, біля Нью-Йоркського порту.

Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вище середнього, проте був міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся і вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Його розумне обличчя пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, але й здатної проторувати шлях.

Часто цитують три слова незакінченого вірша Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Сміливим доля допомагає…»), проте цитують неправильно. Поет сказав: «Audentes fortuna juv at…» («Тим, хто насмілився, доля допомагає…»). Осміленим, а не просто сміливим майже завжди посміхається доля. Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє. У цьому тонка відмінність. Дік Сенд був «audens» – осміленим.

У п’ятнадцять років він вже умів приймати рішення і доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».

І він досяг свого: він був вже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми. Спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками і двома лівими ногами: що би вони не робили – їм усе «з руки», з ким би вони не йшли – вони завжди ступають «у ногу».

Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримувалися на пожертви щирих та милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси у південні країни; до моря у нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку й слід вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака і охоче керували його заняттями. Юнга дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. Той, хто з малечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувається лише у поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом для людства), тому судилося вершити великі справи, адже у потрібний день і час у нього знайдуться воля і сили для їх звершення.

Капітан Ґуль, який керував торговим судном, на якому служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джемсу Уелдону. Той зацікавився долею Діка, влаштував його до школи в Сан-Франциско і допоміг закінчити її; виховували його у католицькій вірі, якої дотримувалися і в родині самого судновласника.

Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте і розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» – китобійний промисел – не менш важливий для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя – капітана Ґуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.

Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Уелдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він не вагаючись віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.

Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років – таким був Дік Сенд. <…>

(Переклад Л. Борсук)

Розділ 3. Судно, що потрапило в катастрофу

Окрик Діка Сенда переполошив увесь екіпаж. Вільні від вахти матроси кинулися на палубу. Капітан Ґуль вийшов зі своєї каюти. Місіс Уелдон, Нан і навіть незворушний кузен Бенедикт, обіпершись об поручні штирборту, прискіпливо розглядали уламок судна, що виднівся на морі.

Лише Негоро залишився у комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди лише його одного не зацікавила несподівана зустріч.

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».

—      Що б це могло бути? — поцікавився один із матросів.

—      Як на мене, пліт! — відповів інший.

—      Може, там люди?.. Нещасні потерпають... — сказала місіс Уелдон.

—      Підійдемо ближче — дізнаємось, — відповів капітан Ґуль. — Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля...

—      Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! — заявив кузен Бенедикт.

—      Я так не вважаю, — сказав юнак.

—      А що ж це, на твою думку, Діку? — поцікавилася місіс Уелдон.

—      Я вважаю так само, як і капітан Ґуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

—      Так... так... тепер і я бачу, — підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: — Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

—      Так, капітане! — відповів стерновий.

—      Я дотримуюсь власної думки, — заявив кузен Бенедикт. — Беззаперечно, перед нами морська тварина.

—      У такому разі це мідний кит, — сказав капітан Ґуль. — Дивіться, як він виблискує на сонці.

—      Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, — додала місіс Уелдон. — Чітко видно, що він лежить нерухомо.

—      Що з того, кузино Уелдон? — наполягав на своєму вчений. — Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

—      Справді так, — сказав капітан Ґуль. — І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

—      Побачимо, — відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

—      Притримуй, Болтоне, притримуй! — крикнув капітан Ґуль. — Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов^[7]. Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд^[8]!

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» — за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

—      Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! — вигукнув Дік Сенд.

—      Так, поза сумнівами, — підтвердив капітан Ґуль. — Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.

—      Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, — зауважила місіс Уелдон.

—      Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, — відповів капітан Ґуль. — Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

—      Це неможливо! Адже це жахлива жорстокість!

—      На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.

Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках — надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

—      Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? — сказала місіс Уелдон. — Як ви гадаєте, капітане Ґуль, залишився на судні хто-небудь із команди?

—      Це малоймовірно, місіс Уелдон, — відповів капітан Ґуль. — Нас би вже давно помітили і подали б який-небудь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це... Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! — крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

—      Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі насторожились.

—      Здається, собака гавкає...

Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.

—      Якщо навіть там залишився один лише пес, — врятуємо його, капітане, — сказала місіс Уелдон.

—      Так, так, — вигукнув маленький Джек. — Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить... Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

—      Стій на місці, синку, — посміхаючись, сказала місіс Уелдон. — Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.

—      То віддай їй мій суп, — сказав хлопчик. — Я можу обійтися без супу!

Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

—      Говіку! — гукнув капітан до боцмана. — Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.

—      Тримайся, песику! Тримайся! — кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.

Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені^[9] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Ґуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.

Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» — розмірковувала місіс Уелдон.

Шлюпка була вже близько до мети — ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.

Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.

—      Що з собакою? — запитав капітан Ґуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.

Ані капітан Ґуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.

Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.

Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпуса та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Ґуль встановив, що корабель американський.

Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус — ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.

На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна — слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.

На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.

—      Певно, цей пес — не єдина вціліла істота на кораблі, — зауважив Дік Сенд.

—      Я й сам так гадаю, — сказав капітан Ґуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.

На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса^[10]. Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.

—            Якщо люди і вціліли після зіткнення, — сказав капітан Ґуль, — то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися одні трупи.

—            Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.

—      Бідолашна тварина помирає від спраги! — вигукнув Дік Сенд.

У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби тонучого корабля. Собака, очевидно, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.

Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.

Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Ґуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.

У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт^[11] і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.

—            Тут нікого немає, — сказав капітан Ґуль.

—            Нікого, — підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.

Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.

—            Тут нічого робити, — сказав капітан Ґуль. — Йдемо назад.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них, потім поповз до юту^[12], ніби кликав їх туди, і люди пішли за ним.

П’ятеро людей — ймовірно, п’ять трупів — лежали у кубрику^[13]. При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Ґуль розгледів, що це були негри.

Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.

—      На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! — наказав капітан Ґуль.

Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.

Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Ґуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.

«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.

За допомогою підйомного горденя^[14], спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.

—      Ото нещасні! — вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.

—      Вони живі, місіс Уелдон! — сказав Дік Сенд. — Вони ще живі. Ми їх врятуємо!

—      Що з ними сталося? — запитав кузен Бенедикт.

—      Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, — відповів капітан Ґуль. — Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:

—      Негоро!

Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.

—      Негоро! — ще голосніше крикнув капітан Ґуль.

Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.

—      Ви знаєте цього пса? — запитав капітан Ґуль у кока.

—      Я? — здивовано вигукнув Негоро. — І в очі його ніколи не бачив!

—      Дивно! — прошепотів Дік Сенд.

(Переклад Л. Борсук)

Розділ дев’ятий. Капітан Сенд

Скорбота і жах – ось перші почуття, які охопили пасажирів «Пілігрима» від вигляду жахливої катастрофи. Усіх вразила загибель капітана Ґуля і п’ятьох матросів. Бути свідками страшного лиха і безсилими, аби допомогти товаришам!.. Дік та його супутники не могли навіть встигнути вчасно, щоб витягти з води поранених, але ще живих людей, і, піднявши їх на борт, захистити корпусом корабля від страшних ударів розлюченого кита.

Коли «Пілігрим» підплив, нарешті, до місця катастрофи, ніщо вже не могло повернути до життя капітана Ґуля і п’ятьох матросів, – океан поглинув їх…

Місіс Уелдон впала на коліна і простягла руки до неба.

– Помолимося! – сказала вона.

Маленький Джек із плачем став на коліна поряд із матір’ю. Бідолашне дитя все зрозуміло. Дік Сенд, Нан, Том і решта негрів стояли, схиливши голови. Усі повторювали слова молитви, яку місіс Уелдон промовляла до Бога з проханням про безмежне милосердя для тих, хто щойно постав перед ним.

Далі місіс Уелдон, повернувшись до своїх супутників, сказала:

– А тепер, друзі мої, попросимо у Всевишнього сили і мужності для нас самих!

І справді, зараз їм так була потрібна допомога Всевишнього, адже становище їхнє було вкрай важким.

Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель, залишився без капітана і матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії.

Яка зла доля послала цього кита назустріч «Пілігриму»? Яка зла доля підштовхнула капітана Ґуля, зазвичай такого обережного і розважливого, вирушити на це полювання заради поповнення вантажу?

В історії китобійного промислу випадки, коли гине весь екіпаж шлюпки і нікого не вдається врятувати, дуже поодинокі. Так, загибель капітана Ґуля та його команди була страшною бідою! На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана, увесь екіпаж!

На борту судна були пасажири – матір з маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище.

Щоправда, було ще п’ятеро негрів, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.

Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Ґуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька.

Потім він обвів поглядом горизонт. Він шукав якесь судно, щоб попросити у нього допомоги, сприяння або хоча б відправити з ним місіс Уелдон.

Сам він не збирався залишати «Пілігрим». О ні! Спочатку він зробить усе, аби довести судно до найближчого порту. Але на іншому кораблі місіс Уелдон та її син були б у безпеці, і Діку не довелося б непокоїтись за життя цих двох істот, до яких він прив’язався усією душею. Та океан був ніби пустеля. Після зникнення смугача довкола «Пілігрима» були лише небо і вода.

Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться оддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії у цю пору року плавають ще далеко і зайняті промислом.

Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко у серці молячись небу про допомогу і покровительство, Дік замислився.

До якого ж рішення він схилиться?

У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби у таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його вразила би байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Уелдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.

Негоро не поспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.

– Ви хочете зі мною поговорити? – запитав Дік Сенд.

– Ні, – холодно відповів кок. – Я хотів би поговорити з капітаном Ґулем чи хоча б із боцманом Говіком.

– Але ж ви знаєте, що вони загинули! – вигукнув Дік.

– Хто ж тепер командир судна? – нахабно запитав Негоро.

– Я! – не вагаючись, відповів Дік Сенд.

– Ви?! – Негоро знизав плечима. – П’ятнадцятирічний капітан!

– Так, п’ятнадцятирічній капітан! – відповів Дік, наступаючи на нього.

Негоро відступив.

– На «Пілігримі» є капітан, – сказала місіс Уелдон. – Це Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.

Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.

Отже, Дік Сенд прийняв рішення!

Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг вже залишила позаду широкий водяний простір, який ряснів червоними рачками.

Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, яку він на себе брав, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.

Дік не переоцінював власних сил. За допомогою Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Він усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі.

Ще років чотири чи п’ять, і Дік Сенд ґрунтовно підготувався б до важкої і захоплюючої професії моряка. Він навчився б користуватися секстантом – приладом, за допомогою якого капітан Ґуль щоденно вимірював висоту світил, а вже за нею визначав широту судна. Користуючись хронометром, що вказував час меридіану за Гринвічем, він би вираховував довготу за годинниковим кутом. Сонце було б його вірним порадником. Місяць і планети сповіщали б йому: «Твій корабель знаходиться у ось такій точці океану!» Досконалий і точний годинник, у якому за циферблат слугувало небо, а за стрілки – зірки, щоденно б доповідав йому про пройдену відстань. За астрономічними спостереженнями він міг би кожного дня, як це робив капітан Ґуль, визначати з точністю до однієї милі місце «Пілігрима», курс судна і курс, якого слід дотримуватися.

А Дік Сенд міг визначати місце судна лише приблизно, керуючись компасом і показниками лага з поправками, спричиненими дрейфом. Проте Дік не злякався.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.

– Дякую тобі, Діку! – сказала вона твердим голосом. – Капітана Ґуля більше немає на світі, весь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля в твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і усіх нас!

– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік, – я робитиму все можливе для цього.

– Том і його товариші – гарні люди. Ти можеш цілком покластися на них.

– Я знаю це. Я навчу їх морській справі, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це не важко. Якщо ж погода зіпсується… Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Уелдон, і врятуємо вас, маленького Джека і усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! – І він додав: – З Божою допомогою.

– Ти знаєш, Діку, де зараз знаходиться «Пілігрим»? – поцікавилася місіс Уелдон.

– Це легко встановити, – відповів Дік. – Достатньо поглянути на карту: капітан Ґуль вчора наніс на неї нашу точку.

– А ти зможеш повести судно у потрібному напрямку?

– Сподіваюся. Я триматиму курс на схід, на той пункт американського узбережжя, до якого ми маємо прибути.

– Але ти, звісно ж, розумієш, Діку, що після нещастя треба змінити наш початковий маршрут? Ясна річ, «Пілігрим» не піде тепер у Вальпараїсо. Найближчий американський порт – ось куди ти маєш вести судно!

– Так, місіс Уелдон, – відповів Дік. – Не турбуйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк його не оминемо.

– У якій стороні він знаходиться? – запитала місіс Уелдон.

– Ось там… – сказав Дік і вказав рукою на схід, який він визначив за компасом.

– Отже, Діку, тепер не має значення, прийде судно у Вальпараїсо чи у будь-який інший американський порт. Єдина наша мета – дістатися суходолу!

– І ми дістанемося його, місіс Уелдон! – впевнено відповів юнак. – Я ручаюся, що доправлю вас у безпечне місце. Хоча я не втрачаю надії, що поблизу суходолу ми зустрінемо яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси. Бачите, місіс Уелдон, здіймається північно-західний вітер. Дасть Бог, він утримається, а тоді ми й озирнутися не встигнемо, як дістанемося берега. Поставимо усі вітрила – від грота до клівера, і полетимо стрілою!

Молодий матрос говорив з упевненістю бувалого моряка, який знає ціну своєму кораблю і не сумнівається, що за будь-якої швидкості цей корабель не вийде з-під його контролю.

Дік вже збирався було кликати своїх супутників, аби поставити вітрила і стати за штурвал, та місіс Уелдон нагадала йому, що перш за все необхідно з’ясувати, де знаходиться «Пілігрим».

І справді, це було першочергове завдання. Дік побіг до каюти капітана Ґуля і приніс звідтіля карту, на яку було нанесено вчорашнє розташування судна. Тепер він міг показати місіс Уелдон, що «Пілігрим» знаходиться під 43°35´ південної широти і 164°13´ західної довготи – за минулу добу він майже не зрушив із місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона уважно дивилася на коричневу пляму – зображення землі, по правий бік океану. Це був материк Південної Америки, величезний бар’єр, який простягнувся від мису Горн до берегів Колумбії і відгороджував Тихий океан від Атлантичного. Якщо розглядати розіслану карту, де зменшувався не лише південноамериканський континент, але й весь океан, складається враження, що земля зовсім поряд і пасажирам «Пілігрима» буде легко повернутися на батьківщину. Це оманливе враження незмінно виникає у всіх, хто не звик до масштабів морських карт.

Побачивши землю на аркуші паперу, місіс Уелдон на мить уявила, що й справжня земля ось-ось постане перед її очима.

Між тим, якби «Пілігрим» був зображений на цьому ж аркуші паперу у правильному масштабі, він виявився б значно меншим від найменшої інфузорії. І тоді ця математична точка, яка не має відчутного розміру, виявилася б такою ж одинокою і загубленою на карті, яким був і сам «Пілігрим» серед безконечного простору океану.

Дік мав іншу думку, ніж місіс Уелдон. Він знав, що земля далеко, що багато сотень миль відділяють її від корабля. Проте це не могло похитнути його рішучості. Відповідальність за долю людей зробила з Діка справжнього дорослого чоловіка.

Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим.

Пір’їсті хмари, які плавали високо у небі, віщували, що вітер не швидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.

– Друзі мої, – сказав він, – на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви не моряки, звичайно ж, але у вас вмілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.

– Капітане Діку, – відповів Том, – мої товариші і я сам залюбки станемо вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під вашим керуванням, ми зробимо!

– Чудово сказано, друзяко Томе! – вигукнула місіс Уелдон.

– Проте ми маємо бути дуже обережними, – сказав Дік Сенд. – Я не ризикуватиму і не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо у безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я викладу кожному з вас його обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким би коротким не був би мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу вас? Не так вже й важко керувати кораблем за компасом. За бажання ви швидко навчитеся тримати судно на курсі.

– Я готовий, капітане Діку, – відповів старий негр.

– Добре, – сказав юнак. – Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.

– А я? – запитав маленький Джек. – Хіба ж я не можу допомогти моєму другу Дікові?

– Ясна річ, любий хлопчику! – відповіла місіс Уелдон, притискаючи Джека до грудей. – І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.

– Звісно, мамусю, звісно! – вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. – Я тобі це обіцяю!

– Так, – посміхаючись, сказав Дік, – старі моряки кажуть, що гарний юнга приносить судну щастя і попутний вітер.

І, звертаючись до Тома та решти негрів, Дік додав:

– До роботи, друзі! Йдемо брасопити реї у повний бакштаг. Я покажу, що робити, а ви точно виконуйте мої вказівки.

– Наказуйте, капітане Сенде, – сказав Том, – ми готові!

Розділ чотирнадцятий. Що робити?

Отже, після переходу, що тривав не менше сімдесяти чотирьох днів, після завзятої боротьби зі штилями, вітрами й ураганом «Пілігрим» закінчив тим, що викинувся на берег і розбився об рифи.

Проте місіс Уелдон та її супутники були безмежно вдячні провидінню, відчувши себе нескінченно щасливими, коли нарешті опинилися на суходолі. Адже вони були на материку, а не на якому-небудь злощасному острові Полінезії, куди буря могла б їх закинути. У якому б місті Південної Америки вони не висадились, вони без особливих зусиль повернуться на батьківщину.

Проте «Пілігрим» загинув безповоротно: за кілька годин прибій розкидає навсібіч уламки його кістяка. На порятунок вантажу годі було й сподіватися.

Якщо Діку Сенду не вдалося зберегти корабель й доставити його власникові, він все ж таки мав усі підстави пишатися тим, що цілими й неушкодженими доставив на берег усіх, хто перебував на борту, і серед них дружину і сина Джемса Уелдона.

У якій же частині південноамериканського узбережжя зазнав катастрофи «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як припускав Дік Сенд? Цілком можливо: адже після того як корабель минув острів Пасхи, екваторіальні течії й вітри гнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг із сорок третього градуса південної широти потрапити на п’ятнадцятий градус. Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав катастрофи «Пілігрим». На узбережжі Перу багато портів, містечок і селищ, а якщо припущення Діка Сенда виявиться правильним, легко буде дістатися якого-небудь населеного пункту.

Крутий, але не надто високий берег поблизу місця катастрофи виглядав пустельним…Вузька піщана смуга була засіяна чорними уламками скель. Подекуди у скелях виднілися широкі тріщини, подекуди більш пологими місцинами можна було піднятися на гребінь стрімчака.

За чверть милі до півночі скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря не було видно. Над річкою схилилися численні ризофори – різновид мангового дерева, що має істотні відмінності від своїх індійських родичів. Густий зелений ліс, що брав початок від самісінького провалля, тягся вдалину, до лінії гір, що піднімалися на обрії. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він був би у захваті від нескінченного розмаїття деревних порід – тут росли високі баобаби, яким раніше приписували неймовірне довголіття, а їхню кору порівнювали з єгипетським сієнітом, тут росли віяльники, білі сосни, тамаринди, перцеві та сотні інших рослин, що не зустрічаються в північній частині Нового Світу й незвичні для американців.

Проте цікавою обставиною було те, що серед цих деревних порід не зустрічалося жодного представника численної родини пальм, яка нараховує понад тисячі видів й поширена майже по всій земній кулі.

Над берегом літали зграї крикливих пташок – головним чином ластівок із синювато-чорним пір’ям і світло-каштановими голівками. Подекуди злітали й куріпки – сірі птахи зі струнким тілом і голою шийкою.

Місіс Уелдон і Дік Сенд помітили, що птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи страху. Невже вони ніколи не бачили людини і не навчились остерігатися її? Невже тишу цього пустельного берега ніколи ще не порушували постріли рушниць?

Поблизу берега поміж каміння прогулювалися незграбні птахи, що належать до роду малих пеліканів. Вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, що висить у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що прилетіли з океану. Птахи, ймовірно, були єдиними живими істотами, які відвідували цю частину узбережжя. Зрозуміло, тут водилося також чимало комах, які дуже цікавили кузена Бенедикта.

Проте ані у птахів, ані в комах не запитаєш, що це за берег. Повідомити його назву міг лише який-небудь місцевий житель. І жителів якраз і не було. Принаймні жоден із них не з’являвся. Ані будинків, ані хатин, ані хоча б якогось куреня. Жоден димок не здіймався у повітря ані на півночі – по той бік річки, ані на півдні, ані в густому лісі, що тягнувся у глиб континенту. Ніщо не вказувало, що цей берег коли-небудь відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже дивувало.

– Де ж ми? Куди ми потрапили? Невже не знайдеться людини, яка могла б нам про це розповісти?

Але такої людини не було: якби який-небудь тубілець перебував поблизу, Дінго підняв би тривогу. Тим часом собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю й опустивши хвіст. Він глухо гарчав. Його поведінка виглядала дивною, але було зрозуміло, що Дінго не чув ані людини, ані тварини.

– Діку, поглянь-но на Дінго! – сказала місіс Уелдон.

– Як дивно! – промовив юнак. – Можна подумати, що пес розшукує чийсь слід.

– Справді дивно – прошепотіла місіс Уелдон.

Потім, отямившись, вона додала:

– Що робить Негоро?

– Те ж, що й Дінго! – відповів Сенд, – нишпорить берегом. Утім, тут він вільний поводитися, як йому завгодно. Я вже не можу йому наказувати. Його служба скінчилася після катастрофи «Пілігрима».

Негоро оглядав піщану косу, річку і прибережні скелі з виглядом людини, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Чи бував він тут?

Мабуть, він відмовився би відповісти, якби його про це запитали. Проте не варто звертати уваги на цього нетовариського португальця. Дік Сенд стежив за ним, поки Негоро крокував у напрямку до річки, але щойно він сховався за прибережними стрімчаками, юнак перестав ним цікавитися.

Дінго люто загавкав, побачивши Негоро, але негайно ж перестав. Саме час було поміркувати про те, що робити далі. Спочатку треба було знайти який-небудь притулок, аби відпочити й поїсти. Після цього можна буде радитися й накреслити план подальших дій.

Легше за все розв’язалося питання про їжу. Крім плодів та дичини, на які була багата ця земля, потерпілі від катастрофи могли скористатися тим, що було у коморах корабля. Прибій викинув на мілину з настанням відпливу багато різних предметів із загиблого судна. Том та його товариші зібрали кілька бочок із сухарями, коробки консервів, ящики з сушеним м’ясом. Вода не встигла ще їх зіпсувати. Маленький загін з надлишком був забезпечений їжею на увесь час, що знадобиться, аби дістатися до найближчого селища! Запаси провізії були переправлені в сухе місце на березі, куди не міг дістати приплив.

Прісної води також не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Силач негр приніс на плечі повне барило. Хоча під час припливу море й заходило в гирло річки, вода в ній під час відпливу була прісна й цілком придатна для пиття.

Вогнем також не доводилося опікуватися: якби знадобилося розвести багаття, навкруги було б скільки завгодно дров – деревини й висохлих корінців мангіфер. Старий Том, затятий курець, захопив із собою герметичну бляшану коробку, що закривалася, з губкою. У будь-який момент він міг висікти іскру за допомогою кресала й кременя, знайденого на березі моря. Залишалось лише відшукати прихисток, де маленький загін міг би відпочити й переночувати перед походом.

«Готель» знайшов маленький Джек. Бігаючи поблизу підніжжя скель, хлопчик випадково побачив простору, гладенько відполіровану печеру – один з тих гротів, які море вимиває у скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Хлопчик радісно закричав і покликав матір помилуватися своєю знахідкою.

– Молодець, Джеку! – похвалила місіс Уелдон. – Якби ми були Робінзонами і змушені були поселитися на цьому березі, ми неодмінно б назвали цей грот твоїм ім’ям.

Печера була невелика: десять-дванадцять футів завглибшки й стільки ж завширшки, але Джеку вона здавалася величезною. Бідолашні мандрівники могли зручно в ній розміститися. Місіс Уелдон і Нан із задоволенням зауважили, що печера зовсім суха. Місяць був у першій чверті, – отже, не доводилося побоюватися особливо сильних припливів, які могли б дістатися підніжжя скель і печери. Отже, все необхідне для відпочинку було.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже лежали у гроті на підстилці із сухих  водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку сніданку. Мабуть, він не наважився мандрувати глухим лісом на самоті.

Було близько першої години після опівдня. На сніданок використали сухарі та сушене м’ясо.

Запивали його свіжою водою з декількома краплями рому – Бат серед продуктів знайшов барило рому.

Негоро снідав з усіма, але не втручався у загальну бесіду, в якій обговорювався план подальших дій. Однак він не нав’язливо, проте уважно дослухався до розмови й, без сумніву, робив з неї якісь висновки.

Дінго, також отримавши свій сніданок, вартував біля входу до печери. З таким сторожем можна було спокійно відпочивати. Жодна жива істота не могла з’явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не підняв тривоги. Місіс Уелдон, посадивши до себе на коліна сонного Джека, заговорила перша.

– Діку, друже мій, – сказала вона, – всі ми вдячні тобі за відданість, яку ти виявив у ці важки дні. Але звільнити тебе від твоїх обов’язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Всі ми довіряємо тобі. Кажи ж: з чого потрібно почати?

Місіс Уелдон, Нан, старий Том та інші негри не зводили очей з Діка Сенда. Навіть Негоро пильно дивився на нього. Очевидно, португальця надзвичайно цікавило, що ж відповість юнак.

Дік Сенд трішки подумав, а потім мовив:

– Насамперед, місіс Уелдон, потрібно з’ясувати, де ми перебуваємо. Я гадаю, що наш корабель зазнав катастрофи біля берегів Перу. Вітер і течії мали віднести його приблизно до цих широт. Можливо, ми перебуваємо в одній із південних, найменш заселених провінцій Перу, які межують з пампою. Я би сказав навіть, що це досить вірогідно, адже берег здається зовсім безлюдним. Якщо моє припущення правильне, нам, на жаль, доведеться досить довго йти до найближчого поселення.

– Що ж ти хочеш робити? – запитала місіс Уелдон.

– Я вважаю, що ми не повинні залишати грот доти, поки ми не з’ясуємо точно, де ми перебуваємо. Завтра після відпочинку двоє з нас підуть у розвідку. Ми намагатимемось, не дуже віддаляючись від табору, розшукати тубільців і з’ясувати у них все, що нас цікавить, а потім повернемося назад. Не може бути, щоб у радіусі десяти–дванадцяти миль не знайшлося людей.

– Невже нам доведеться розділитися? – вигукнула місіс Уелдон.

– Це необхідно, – відповів юнак. – Якщо ж не вдасться нічого дізнатися, якщо проти очікування виявиться, що місцевість зовсім пустельна, що ж… тоді ми вигадаємо щось інше!

– А хто піде у розвідку? – запитала місіс Уелдон після хвилинного роздумування.

– Це ми зараз вирішимо, – відповів Дік Сенд. – У будь-якому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нан не повинні йти з гроту. Бат, Геркулес, Актеон і Остін можуть залишитися з вами, а Том і я вирушимо в розвідку. Ймовірно, й Негоро волітиме залишитися тут, – додав юнак, позираючи на суднового кока.

– Ймовірно, – ухильно відповів той.

– Ми візьмемо з собою Дінго, – продовжував Дік, – він може стати нам у пригоді.

Почувши своє ім'я, Дінго подався до входу у грот й коротко загавкав, ніби виказуючи цим свою згоду.

Місіс Уелдон замислилася. Розлука, навіть нетривала, дуже бентежила її. Звістка про катастрофу «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні племена тубільців, які мешкають у південній або північній частині узбережжя; в будь-який момент могли наскочити місцеві жителі з наміром поживитися дечим із затонулого корабля, – чи варто було розбивати сили загону, якщо потрібно буде відбити напад.

Це зауваження місіс Уелдон слід було серйозно обговорити.

Проте у Діка знайшлися вагомі аргументи проти її побоювань. Індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами, казав юнак, і немає підстав припускати, що вони здатні на розбійницький набіг. А вирушати у мандрівку цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи, в якій частині Південної Америки вона розташована й на якій відстані знаходиться найближче поселення, – це означало б даремно витрачати сили.

Словом, неприємно розлучатися, але все ж це краще, аніж усім загоном наосліп пускатися в похід крізь хащу незайманого лісу.

– І нарешті, – скінчив Дік свою промову, – я й думки не припускаю, що ми розлучимося надовго. Якщо упродовж двох днів Том і я не знайдемо жодного селища або тубільця, ми повернемося у грот. Але цього бути не може! Я переконаний, що ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як вже визначимо її географічне положення. Можливо, я помилився в обчисленнях, – зрештою, я ж не робив астрономічних спостережень. А якщо ми перебуваємо в інших широтах?

– Так..., справді так, мій хлопчику! – сумно відповіла місіс Уелдон.

– А як ви ставитеся до мого плану, пане Бенедикте? – запитав Дік Сенд.

– Я? – перепитав ентомолог.

– Так. Яка ваша думка?

– У мене немає власної думки на цей рахунок, – відповів кузен Бенедикт, – я згоден з усім, що мені запропонують і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-два, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, аби вивчити узбережжя… з погляду ентомолога, звісно.

– Тож роби, як вирішив, Діку, – сказала місіс Уелдон. – Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

– Вирішено! – сказав кузен Бенедикт дуже спокійним тоном. – А я піду знайомитися з місцевими комахами.

– Тільки, будь ласка, не заходьте надто далеко, пане Бенедикте, – попросив Дік Сенд, – дуже просимо вас про це.

– Не турбуйся, мій милий.

– А головне – не нацькуйте на нас москітів! – додав Том.

За кілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог пішов.

Негоро вийшов із грота майже водночас із ним. Здавалось, ця людина вважала цілком природним завжди опікуватися тільки самим собою. Але в той час як кузен Бенедикт видирався на гору, аби вибратися на узлісся, Негоро не поспішаючи попрямував до гирла річки й далі за течією. <…>

II частина

Розділ восьмий. Із записника Діка Сенда

<…> «25 і 26 квітня. Проходили повз негритянське селище, оточене огорожею із чагарників заввишки у вісім-десять футів. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та земляним арахісом. Двох жителів схопили й закували. П’ятнадцять убито; населення розбіглося.

27 квітня. Переправилися через швидку, досить широку річку. Місток зі стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Кількох дошок бракувало. Дві жінки, з’єднані однією колодкою, оступилися і впали у воду. Одна з них несла дитину. Вода негайно ж завирувала й забарвилась кров’ю. Крокодили ховаються під настилом мосту; ризикуєш втрапити ногою просто у відкриту пащу.

28 квітня. Йшли лісом. Безліч високих баугіній. Це дерево португальці називають «залізним». Сильний дощ. Ґрунт розмок. Дорога дуже важка. Бачив у середині каравану стару Нан. Вона несе маленьке негреня, хоча сама ледь волочить ноги. Невільниця, скута з нею, кульгає, і кров юшить з плеча, розсіченого ударом батога.

На ніч бівуак розбили під гігантським баобабом із ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Уночі довго було чути ревіння левів і леопардів. Солдат застрелив із рушниці пантеру. Як там наш Геркулес?..

29 й 30 квітня. Перші провісники африканської «зими». Рясна роса. Дощовий сезон розпочинається в листопаді й закінчується наприкінці квітня. Всі рівнини ще затоплені розливами. Східні вітри дмуть із такою силою, що затамовуєш подих; вони несуть із собою болотяну лихоманку.

Де ж місіс Уелдон? Де кузен Бенедикт? Жодних слідів. А тим часом їх могли відправити лише до Казонде! Мабуть, вони пройшли той самий шлях, що й наш караван, проте випередили нас. Мене мучить тривога. Напевно, маленький Джек знову занедужав лихоманкою в цій нездоровій місцевості. Чи живий він?

1–6 травня. Протягом кількох днів ми йшли заболоченою місцевістю, де стоять ще не просохлі калюжі. Всюди вода, подекуди по пояс… Тисячі п’явок присмоктуються до тіла. Часом на купинах, що виступають із води, ростуть лотоси, папіруси. На болотах якісь водяні рослини з великим, як у капусти, листям. Люди спотикаються, наткнувшись на їхнє коріння, і часто падають.

У цих місцях безліч риби, цілі міріади, тубільці приносять на продаж кошики, повнісінькі риби.

Важко, а часто і неможливо знайти місце для нічлігу. Навсібіч простирається затоплена рівнина. Доводиться крокувати в темряві. Вранці в каравані недораховуються багатьох невільників. Коли ж кінець стражданням? Люди падають і вже не можуть підвестися на ноги. Та і навіщо?... Трохи довше затриматися під водою – ось і порятунок!.. Ніколи не наздожене тебе в мороці ціпок наглядача. Але що станеться з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права залишити їх. Я витримаю всі випробування. Це мій обов’язок!

Уночі пролунав несамовитий лемент! Солдати наламали смолянистого гілля, що стирчить із води, і запалили його. Смолоскипи ці тьмяно світили в темряві. А причина ось в чому: крокодили напали на караван. Дванадцять чи п’ятнадцять чудовиськ виринули невідомо звідки, з суцільної темряви, і, схопивши кількох дітей та жінок, потягли їх до води, у свої «комори». Так Лівінгстон називає ті глибокі ями, куди ці тварини складають свою здобич, після того як утоплять її, позаяк крокодил з’їдає здобич лише тоді, коли вона вже достатньо розклалася.

Мене крокодил лише зачепив лускою й відразу здер шкіру з ноги. Але одного підлітка-невільника поруч зі мною він вирвав з колодки, переломивши її навпіл. Як закричав нещасний хлопчик! Яким жахом і болем був сповнений його крик! Я все ще чую його…

7–8 травня. Підрахували втрати минулої ночі. Не вистачає двадцятьох людей. На світанку я шукав очима Тома і його товаришів. Яке щастя – вони живі! Втім, чи щастя це? Чи не краще було б в одну мить позбутися усіх страждань?

Том іде в перших рядах каравану. На вигині шляху на якусь секунду його колодка нахилилися, і це дало Томові можливість озирнутися назад. Наші погляди зустрілися.

Дарма шукаю очима стару Нан, чи не загинула вона минулої ночі? Нарешті, затоплена рівнина залишилася позаду. Двадцять чотири години ми йшли по воді. Тепер табір розбили на пагорбі. Сонце обсушило нас. Ми трохи поїли. Але який жалюгідний сніданок після такого переходу! Кілька зерен маїсу, пригорща борошна з маніоки – ось і все. Вода каламутна, брудна, а її доводиться пити. Скільки ж цих розпластаних на землі невільників не знайдуть у собі сил підвестися?

Не може бути, щоб місіс Уелдон і Джека змусили так мучитися! Ні, Господь над нею змилостивився, їх напевно повели до Казонде іншою дорогою. Нещасна матір не витримала б таких страждань!

У каравані кілька людей занедужали на віспу – тубільці її називають «ндуе». Хворі не можуть рухатися далі. Що з ними зроблять? Невже залишать тут?

9 травня. На світанку вирушили в дорогу. Ніхто не відстав. Хавільдари зуміли бичами підняти на ноги виснажених і хворих. Невільники – це товар. Це гроші. Доки в них жевріє бодай іскорка життя, хавільдари змусять їх іти.

Мене оточують живі кістяки. У них не вистачає сил навіть на те, аби голосно стогнати.

Нарешті я побачив стару Нан. Боляче дивитися на неї! Хлопчик, якого вона несла на руках, зник. Немає і її сусідки. Нан тепер одна. Без колодки їй легше рухатися. Але ланцюг як і раніше оперізує її стегна. Вільний кінець вона перекинула через плече.

Мені вдалося непомітно наблизитися до неї. Що це? Вона не впізнає мене. Невже я так змінився?

– Нан, – покликав я її.

Бідолашна старенька довго вдивлялася в мене й, нарешті, мовила:

– Це ви, Діку? Я… я… скоро помру…

– Ні, ні! Тримайтеся, Нан! – відповів я, потупивши очі. Вона так ослабла й виглядала такою змученою, що мені було страшно дивитися на цю знекровлену примару.

– Так, я помру, невдовзі помру… – повторила Нан – Не побачу більше моєї дорогої господині… мого маленького Джека! Господи! Господи, зглянься на мене!

Я хотів підтримати стару Нан, вона вся тремтіла у своєму лахмітті. Я би радий був, якби мене прикувати до неї, аби зменшити вагу ланцюга, який Нан несла одна після смерті своєї супутниці.

Але сильна рука відіпхнула мене убік, а удар нагая загнав нещасну Нан назад до юрби невільників. Я хотів накинутися на кривдника, але раптом поруч зі мною опинився Ібн-Хаміс. Не вимовивши жодного слова, араб схопив мене за руку й не відпускав, поки весь караван не пройшов. Коли я опинився на своєму колишньому місці, у хвості колони. Він сказав:

– Негоро!

Негоро? Виходить, це за наказом Негоро зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами по нещастю?

Яку ж долю готує мені цей португалець?

10 травня. Пройшли сьогодні повз два палаючі села. Хати палають. На деревах, що не охоплені полум’ям, висять трупи. Мешканці втекли. Поля спустошені. Село після набігу. Вбили двісті людей, аби захопити десяток невільників…

Насувався вечір. Караван зупинився. Табір розбили під великими деревами. Узлісся, ніби чагарником, облямоване високою травою.

Учора вночі, зламавши колодки, втекли кілька бранців. Їх упіймали та жорстоко покарали. Сьогодні хавільдари й солдати вартують особливо суворо.

Настала ніч. Довкола голосно рикають леви й завивають гієни. Здалеку чути гучну метушню гіпопотамів. Ймовірно, там озеро чи річка. Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою. Мені здається, що чую рух у високій траві. Мабуть, якийсь хижий звір. Чи насмілиться він увірватися в табір? Дослухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї, але я захищатимуся! Я закричу, покличу на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон, моїм товаришам!

Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна. От серед папірусів блиснуло два вогники — це очі леопарда або гієни. Вони зникли. З’явилися знову…

Трава шарудить. Звір кидається на мене! Я хочу крикнути, підняти тривогу.

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю власним очам! Це Дінго! Дінго поруч зі мною?! Милий Дінго! Як він знайшов мене? Який дивний інстинкт! Ні, одним інстинктом не пояснити цієї дивовижної відданості… Дінго облизує мені руки. О славний песику, єдиний мій друже! Виходить, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він готовий загавкати, але я заспокоюю його. Ніхто не повинен знати, що він тут. Нехай іде слідом за караваном. Хто знає, може… Але чому це Дінго так завзято треться шиєю об мої руки? Він начебто говорить мені: «Шукай! Шукай мерщій!» Я шукаю й навпомацки знаходжу щось на ошийнику… Це тоненька очеретина, встромлена в пряжку ошийника, на якому вирізані загадкові букви «С» і «В».

Обережно вивільняю очеретинку. Розламую її! Там записка! Але я не можу прочитати її в такій темряві. Потрібно дочекатися дня…. Я хотів би втримати при собі Дінго, але славний пес начебто рветься геть. Він розуміє, що доручення, дане йому, виконано…

Я відпускаю його, і одним стрибком він безшумно зникає в траві. Аби лише він – борони Боже! – не втрапив у пащу лева або гієни!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, яку все ще не можна прочитати, обпалює мені руки. Хто написав її? Місіс Уелдон? Геркулес? Як відданий пес натрапив на них? Адже ми вважали, що він помер? Що в цій записці? План порятунку чи лише звісточка від дорогих друзів? Що б там не було, але ця подія радісно схвилювала мене. Може, нещастю кінець? Ох, швидше б настав день!

Я жадібно вдивляюсь в небо на обрії, підстерігаючи перші промені світанку. Я не можу зімкнути очей. Поодаль як і раніше чути ревіння хижаків. Бідолашний мій Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ними? Нарешті займається зоря. У тропіках світає швидко. Я згортаюся калачиком, аби непомітно прочитати записку щойно почне світати. Пробую читати… Ще темно, нічого не видно. Нарешті! Я прочитав. Записку написано Геркулесом. Кілька рядків накидано олівцем на клаптику паперу:

«Місіс Уелдон і маленького Джека посадили на китанду. Герріс і Негоро супроводжують їх. З ними пан Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири дні шляху. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. У Дінго хтось стріляв. Його було поранено, але тепер здоровий. Тримайтеся й сподівайтеся, Діку. Я думаю про вас усіх і втік для того, аби бути вам корисним. Геркулес».

Тож місіс Уелдон та її син живі! Дякувати Богові, що вони не з нами: вони не витримали б цієї тяжкої дороги! Китанда – це гамак, сплетений із сухої трави та підвішений до двох довгих бамбукових жердин. Такі китанди двоє носіїв несуть на плечах. Вони вкриті пологом з легкої тканини. Отже, місіс Уелдон і Джека несуть на китанді. Навіщо вони потрібні Геррісу й Негоро? Ці негідники, мабуть, направлять їх у Казонде. Так, так, безсумнівно. Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку приніс мені славний Дінго! Забуваються страждання останніх днів.

11–15 травня. Караван продовжує свій шлях. З кожним днем бранцям стає все сутужніше й сутужніше... Більшість залишають за собою криваві сліди. Я підрахував, що до Казонде залишилося не менше десяти переходів.. Для скількох людей увірветься їхнє стражденне життя, перш ніж ми досягнемо мети? Але я маю дійти живим! Я дійду! Я дійду!» <…>

Розділ 16. Мганнга

Цього дня, 17 червня, місіс Уелдон дуже стривожилася, коли кузен Бенедикт не з’явився на обід. Куди поділася ця велика дитина? Місіс Уелдон не припускала й думки, що він втік з факторії. Йому не перелізти через високий частокіл. Крім того, вона добре знала характер свого кузена: він навідріз відмовився б від волі, якби при втечі йому треба було залишити напризволяще колекцію комах, що зберігається в бляшаній коробці. Але коробка з усіма знахідками, зробленими вченим в Африці, лежала недоторканною. Кузен Бенедикт не міг добровільно розлучитися зі своїми ентомологічними скарбами – таке припущення було просто неймовірним.

І все ж кузена Бенедикта не було у факторії Хозе-Антоніо Альвеца! Весь день місіс Уелдон шукала його по всіх закавулках. Маленький Джек і Халіма допомагали їй. Але всі пошуки були марними. Місіс Уелдон дійшла сумного висновку: мабуть, кузена Бенедикта повели з факторії за наказом работоргівця. Чому Альвеца вчинив так? Що він зробив з кузеном Бенедиктом? Може, він посадив його в один з бараків на читоці? Це було зовсім незрозуміло: адже за угодою, укладеною з Негоро, кузен Бенедикт був одним із бранців, яких Альвеца повинен був доставити в Моссамедес і передати Джемсу Уелдону за викуп у сто тисяч доларів.

Якби місіс Уелдон знала, як розгнівався Альвеца, коли йому повідомили, що кузен Бенедикт зник, вона зрозуміла б, що работорговець непричетний до цього зникнення. Але якщо кузен Бенедикт втік з власній волі, чому він не відкрив їй свого задуму? Розслідування, розпочате Альвецою і його слугами, незабаром виявило існування кротячої нори, що з’єднувала двір факторії із сусіднім лісом.

Работорговець не сумнівався, що «мисливець за мухами» втік саме через цей вузький прохід. Легко уявити собі, який гнів охопив Альвеца від думки, що втеча кузена Бенедикта буде на його рахунку і, виходить, це зменшить частку його баришу.

«Цей недоумкуватий сам по собі ламаної копійки не вартий, а мені доведеться дорого заплатити за нього! Попадися він тільки мені в руки!» — міркував Альвеца. Але, незважаючи на найретельніші пошуки усередині факторії й у лісі, жодних слідів утікача не вдалося виявити. Місіс Уелдон довелося змиритися зі зникненням кузена, а Альвецу залишалося тільки бідкатися про загублений викуп. Кузен Бенедикт, безумовно, не міг діяти за змовою з ким-небудь із тих, хто живе поза факторією; тому залишалося припустити, що він випадково виявив кротячий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, немов їх і не існувало на світі.

Місіс Уелдон змушена була визнати, що, ймовірно, це так і сталося. Але їй і в голову не прийшло гніватися на бідного ентомолога, зовсім нездатного відповідати за свої вчинки.

«Нещасний! Що з ним станеться?» — запитувала вона себе. Прохід під огорожею знищили, звичайно, у той же день і за бранцями, що залишилися, встановили ще суворіший нагляд. Життя місіс Уелдон та її сина стало відтоді ще нудніше й одноманітніше.

Дощовий період, «мазіка», як його тут називають, закінчився ще у кінці квітня, але 19 червня знову пішли дощі. Небо затягли хмари, і безперервні зливи затопили усю область Казонде. Такі явища рідко спостерігаються у Центральній Африці у цю пору року.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою неприємністю — вони заважали її щоденним прогулянкам факторією. А для тубільців вони були справжнім нещастям. Посіви в низовині вже дозріли, і врожай виявився затопленим розливом рік. Населенню, що зненацька залишилося без урожаю, загрожував голод, загинула уся його праця. Королева Муана та її міністри розгубилися, не знаючи, як запобігти катастрофі. Вирішили покликати на допомогу чаклунів. Але не тих чаклунів, чиє мистецтво не йшло далі лікування хвороб замовляннями, заклинаннями, ворожбою. Розміри нещастя були так великі, що тільки наймайстерніші мганнги — чаклуни, що вміють викликати й проганяти дощі, — могли допомогти горю.

Але й мганнги не допомогли. Марними виявилися тужливий спів і заклинання, даремно дзенькали брязкальця й дзвіночки, недієвими виявилися навіть перевірені сотні разів амулети й, зокрема, ріг із трьома маленькими розгалуженнями на кінці, наповнений брудом і шматочками кори. Не подіяли ні обрядові танці, ані плювання в обличчя найважливіших придворних, ні гнойові кульки, якими в них жбурляли... Злих парфумів, що збирають хмари в хмари, ніяк не вдавалося прогнати.

Становище з кожним днем ставало усе більше загрозливим. Королева Муана веліла покликати прославленого чарівника з Північної Анголи. Про могутність цього мганнги розповідали чудеса, і віра в нього була тим сильніше, що він ніколи не бував у Казонде. Це був першокласний чаклун і до того ж прославлений заклинатель «мазіки».

Двадцять п’ятого червня вранці великий мганнга врочисто вступив у Казонде. Переливчастий дзенькіт дзвіночків, якими він був обвішаний, оголосив про його прибуття. Він пройшов просто на читоку, і негайно ж юрба тубільців оточила його тісним колом. Небо у цей день було не так густо обкладене хмарами, вітер начебто збирався перемінити напрямок, і ці сприятливі ознаки, що збігалися із приходом мганнги, розташовували до нього усі серця.

Зовнішність нового мганнги й горда його постава справили на юрбу глядачів значне враження. Це був чистокровний негр, на зріст не менше шести футів, широкоплечий і, ймовірно, дуже сильний.

Звичайно чаклуни об’єднуються по троє, по чотири або по п’ять і з’являються у селах тільки у супроводі численних помічників і шанувальників.

Цей мганнга прийшов один. Груди його були поцятковані смужками з білої глини. Від талії звисала складками широка спідниця з трав’яної тканини і зі шлейфом, не гірше, ніж у сучасних модниць. На шиї в чаклуна висіло намисто із пташиних черепів, на голові височів шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям і намистом. Навколо стегон обвивався шкіряний пояс, і до нього підвішені були сотні бубонців і дзвіночків. При кожному русі мганнги вони видавали дзенькіт голосніше, ніж збруя іспанського мула. Таким було вбрання цього чудового представника африканських чарівників. Усі необхідні атрибути його мистецтва — черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли і фетиші й, нарешті, кавальчики калу, — їх застосування є традиційним у Центральній Африці при усіх чаклунських обрядах і пророцтвах, були покладені в пузатий кошик.

Незабаром юрба помітила ще одну особливість нового мганнги: він був німим. Але німота могла тільки збільшити повагу, що дикуни вже почали відчувати до велетня-чарівника. Він видавав якісь дивні звуки, схожі на мукання. Але це тільки мало сприяти успіху його чаклунства.

Мганнга почав з того, що обійшов навкруги всю читоку, виконуючи якийсь урочистий танок. Бубонці на його поясі при цьому скажено дзенькали. Юрба рухалася за ним, наслідуючи кожен його рух, як зграя мавп за своїм ватажком. Раптом мганнга звернув з читоки на головну вулицю Казонде й попрямував до королівських покоїв.

Королева Муана, попереджена про наближення нового чарівника, поспішила вийти до нього назустріч у супроводі всіх своїх придворних. Мганнга схилився перед нею до самої землі й потім випростався на повен зріст, розправивши свої широкі плечі. Він простягнув руки до неба, по якому швидко бігли рвані хмари. Чарівник вказав на них королеві й жвавою пантомімою зобразив, як вони пливуть на захід, потім, описавши коло, повертаються в Казонде зі сходу. Цього кругообігу хмар ніщо не може припинити.

І раптом, до глибокого подиву глядачів — городян і придворних, чаклун схопив за руку грізну володарку Казонде. Деякі придворні хотіли перешкодити такому грубому порушенню етикету, але силач-мганнга підняв за зашийок першого сміливця, що наблизився до нього, і швиргонув убік кроків на п’ятнадцять. Королеві цей вчинок чаклуна начебто навіть сподобався. Вона скорчила гримасу — це мало означати люб’язну посмішку. Але чаклун, не звертаючи уваги на цей знак королівськрї прихильності, потяг Муану за собою. Юрба кинулася слідом за ними.

Чаклун швидко крокував просто до факторії Альвеца. Незабаром він дійшов до воріт огорожі. Вони були замкнені. Мганнга без зусиль виважив ворота плечем, і, вони, зірвавшись із петель, впали. Вражена королева увійшла разом з ним у двір факторії. Работорговець, його солдати й невільники хотіли накинутися на зухвалого прибульця, що зламує ворота, замість того щоб дочекатися, поки їх відчинять. Але, побачивши, що чаклуна супроводжує королева і що вона не обурена його діями, вони завмерли у шанобливій позі.

Альвец хотів було поцікавитися у королеви, чим він зобов’язаний честю її відвідин, але чаклун не дав йому й слова промовити. Він відтіснив юрбу убік і, ставши посередині вільного простору, що утворився, зі ще більшим пожвавленням, ніж перше, повторив свою пантоміму. Він загрожував кулаками хмарам, заклинав їх. Потім, зробивши вигляд, що із зусиллям утримує хмари на місці, він надував щоки й що є сили дмухнув у небо, немов сподіваючись одним своїм подихом розсіяти скупчення водяної пари. Потім він здіймав руки, весь витягався нагору й, здавалося, дістаючи головою до хмар, відкидав їх урізнобіч. Марновірна Муана, захоплена — іншого слова не знайдеш — грою цього талановитого актора, вже не володіючи собою, скрикувала й, вся тремтячи, інстинктивно повторювала кожен його рух. Придворні й городяни повторювали за нею, і гугняве мукання німого було зовсім заглушене криками, лементом і співом екзальтованої юрби.

Що ж, хмари розійшлися й перестали затуляти сонце? Заклинання німого мганнги прогнали їх? Ні. Навпаки, тієї ж самої миті, коли королева і народ думали, що злі парфуми вже переможені й нажахані біжать, небо на мить посвітлішало, а потім насупилося ще більше, і перші важкі краплі дощу впали на землю.

У настрої юрби відразу відбувся злам. Усі з погрозою подивилися на нового мганнгу, що виявився не краще колишніх. Королева насупила брови, і за цією ознакою можна було здогадатися, що чаклунові загрожує щонайменше втрата обох вух. Коло глядачів щільніше зімкнулося довкола нього. Стислі кулаки вже злетіли в повітря. Ще мить — і непереливки мганнзі, але нова подія скерувала гнів юрби в інший бік.

Мганнга — він на цілу голову був вище розгніваних глядачів — раптом витягнув руку й вказав на щось, що знаходилося усередині факторії. Жест його був таким наказовим, що всі мимоволі обернулися.

Місіс Уелдон і маленький Джек, увагу яких привернув лемент і завивання юрби, вийшли зі своєї хатини. На них і вказував розгніваний чарівник лівою рукою, піднімаючи праву руку до неба.

От хто винен у нещастях! Ця біла жінка і її дитина! От джерело всіх бід! Це вони покликали хмари зі своїх дощових країн, це вони накликали повінь і голод на землю Казонде!

Мганнга не вимовив жодного слова, але всі його зрозуміли. Королева Муана загрозливо простягла руки убік місіс Уелдон. Юрба з лютим лементом кинулася до неї.

Місіс Уелдон зрозуміла, що настала її смертна година. Пригорнувши Джека до грудей, вона стояла нерухомо, як статуя, перед ревучою юрбою, що біснується.

Мганнга попрямував до неї. Дикуни розступилися перед чаклуном, що начебто знайшов не тільки причину нещастя, але й засіб порятунку від нього. Альвеца, для якого життя бранки становило неабияку цінність, не знаючи, як вчинити, також наблизився до неї.

Мганнга вирвав маленького Джека з рук матері й підняв його до неба. Здавалося, він хотів розбити йому череп об землю, щоб умилостивити парфумів. Місіс Уелдон скрикнула й впала непритомна. Але мганнга зробив королеві знак, який та, очевидно, добре зрозуміла, підняв із землі нещасну матір і поніс її разом із сином. Вражена юрба шанобливо розступилася перед ним.

Альвеца був розлютований. Спочатку він втратив одного свого бранця, а тепер мав байдуже спостерігати, як вислизають двоє інших, а разом з ними й надія на велику нагороду, обіцяну йому Негоро, — ні, Альвеца не міг примиритися з цим, хоча б всьому Казонде загрожувала загибель від нового всесвітнього потопу!

Він спробував стати проти викрадення. Але тоді гнів юрби обернувся проти нього. Королева наказала варті схопити Альвеца, і, розуміючи, що опір може дорого обійтися, работорговець упокорився. Але як проклинав він у душі дурне легковір’я підданих королеви Муани!

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом з тими, хто їх накликав; вони не сумнівалися, що чарівник кров’ю чужоземців умилостивить злих парфумів і прожене геть від Казонде дощі, від яких так страждав увесь край.

Тим часом мганнга ніс свої жертви так само легко, як лев тягне у своїй могутній пащі пару цапенят. Маленький Джек тремтів від страху, а місіс Уелдон була непритомна. Збожеволіла від люті юрба із криками вирушила за чаклуном. Він вийшов з факторії, перетнув Казонде, ступив під склепіння лісу і тим же твердим і розміряним кроком пройшов більше трьох миль. Помалу дикуни почали відставати. Нарешті, й останні повернули назад, зрозумівши, що чаклун хоче залишитися один. А чаклун, не обертаючись, усе крокував уперед, поки не дійшов до берега ріки, швидкі води якої текли на північ. Тут, у глибині вузької бухти, схованої від очей густим чагарником, він знайшов пірогу із солом’яною покрівлею.

Німий мганнга опустив на дно піроги свою ношу, зіштовхнув легеньке суденце у воду й, коли швидка течія підхопила його, голосно мовив:

—                   Капітан, дозвольте вам представити місіс Уелдон і її сина! А тепер в дорогу, і нехай у Казонде всі хмари небесні проллються зливою над головами цих ідіотів!

(Переклад Л. Борсук)