АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ
Через базарну площу йде поліційний наглядач Очумєлов у новій шинелі та з вузликом у руці. За ним крокує рудий городовий із решетом, ущент повним конфіскованим аґрусом. Тиша навколо… На площі – ані душі… Відчинені двері крамничок та шинків дивляться на світ божий тоскно, ніби зголоднілі пащеки; коло них немає навіть жебраків.
– А, ти ще кусатися будеш, оглашенне? – чує раптом Очумєлов. – Хлопці, не пускай його! Нині нема наказу гризти! Тримай! А… а!
Чути собаче скавуління. Очумєлов дивиться вбік і бачить: із полінниці купця Пічугіна, підстрибуючи на трьох лапах та озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці та розстібнутій жилетці. Він біжить, нахилившись уперед, падає на землю та хапає собаку за задні лапи. Удруге чути собаче скавуління і крик: «Не випускай!» З крамничок витикаються заспані фізіономії, і скоро коло полінниці, ніби з-під землі, збирається натовп.
– Таке наче як заворушення, ваше благородіє!.. – каже городовий.
Очумєлов робить півоберта наліво і рушає до збіговиська. Коло самих воріт, бачить він, стоїть описаний вище чоловік у розстібнутій жилетці та, піднявши вгору праву руку, показує натовпу закривавлений палець. На його напівп’яному обличчі написано: «Ну то я здеру з тебе, шельмо!», та й палець сам має вигляд знамення перемоги. У цьому чоловікові Очумєлов пізнає золотих справ майстра Хрюкіна. У центрі натовпу, розсунувши передні лапи, тремтячи усім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу – білий хорт з гостреньким писком та жовтою плямою на спині. У його сльозавих очах – туга і жах.
– З якої нагоди тут? – питає Очумєлов, вклинюючись у натовп. – Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?
– Йду я, ваше благородіє, нікого не чіпаю… – починає Хрюкін, відкашлюючи в кулак, – про дрова з Митром Митровичем, – і раптом ця підлота з доброго дива мене за палець… Ви мене вибачте, я людина, котора робоча… Робота у мене незначна. Хай мені заплатять, бо – я цим пальцем, мабуть, і тиждень не зможу поворухнути… Цього, ваше благородіє, і в законі немає, щоб від тварини терпіти… Якщо ж воно кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі…
– Кхм!.. Добре… – каже Очумєлов суворо, покахикуючи та рухаючи бровами. Добре… Чий собака? Я так цього не полишу. Я вам покажу, як собакам волю давати! Час вже звернути увагу на те панство, що не бажає підкорятися постановам! От оштрафую його, мерзотника, то дізнається у мене, що таке собака та інша бродяча скотина! Ох я нажену йому холоду!.. Єлдирін, – звертається наглядач до городового, дізнайся, чий собака, і складай протокол! А пса знищити треба. Не зволікаючи! Він, мабуть, скажений… Чий собака, питаю?
– Та ніби ж це генерала Жигалова! – каже хтось із натовпу.
– Генерала Жигалова? Кхм!.. А ну ж бо, Єлдирін, зніми з мене пальто… Жахлива спека! Чи не як перед дощем… Одного лишень не розумію: як же він тебе вкусити міг? – звертається Очумєлов до Хрюкіна. – Та чи ж дістане тобі до пальця? Воно ж маленьке, а ти он який здоровило! Мабуть, ти гвіздочком пальця розколупав, а потім спало тобі на думку, щоб оце збрехати. Ти ж… відомо хто! Знаю я вас, чортів!
– Він, ваше благородіє, цигаркою, псові в харю задля сміху, а той – сам не дурень – тяпнув його… Химерний він чолов’яга, ваше благородіє!
– Брешеш, кривоокий! Як не бачив, то нащо ж брехати? Їхнє благородіє розумний чоловік і розуміє, хто воно бреше, а хто по совісті, як перед Богом… А як я брешу, то хай суддя розсудить. У нього в законі написано… нині усі рівні… У мене брат жандарм… як хочете знати…
– Не патякати!
– Ні, це не генеральська… – замислено зауважує городовий. – У генерала таких немає. У нього переважно лягаві…
– Ти напевне це знаєш?
– Напевне, ваше благородіє…
– Я й сам знаю. У генерала пси дорогі, породисті, а цей – лихий його знає що! Ані шерсті, ані виду… підлість одна лишень… І такого собаку тримати?! Де ж розум у вас? Трапився б такий собака у Петербурзі чи Москві, то знаєте, що було б? Там не дивилися б у закон, а миттю – і не дихай! Ти, Хрюкін, постраждалий і справи цієї так не залишай… Треба провчити! Час уже…
– А може й генеральський… – розмірковує городовий уголос. – На його писку не написано… Напередодні в нього у дворі такого бачили.
– Певно, мабуть, генеральський! – обзивається голос із натовпу.
– Кхм!.. А ну, Єлдирін, накинь пальто на мене… Щось вітерцем війнуло… Морозить… Відведеш до генерала і спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… і скажи, щоб не пускали надвір… Він, мабуть, дорогий, а як усяка свиня в морду цигарку тицяти буде, чи довго треба, щоб зіпсувати. Собака – тварина ніжна… А ти, телепень, опусти руку! Нічого свій палець дурний виставляти! Сам винуватий!..
– Кухар генеральський йде, його спитаємо… Агов, Прохоре! Люб’язний, іди-но сюди! Поглянь на пса… Чи не ваш?
– Ото вигадав! Таких зроду-віку не було!
– І питати тут довго нічого, – говорить Очумєлов. – Бродячий він! І немає про що довго говорити… Сказав, що бродячий – то такий і є… Знищити, ось і все.
– Це не наш, вів далі Прохор. Це брата генералового, що напередодні приїхав. Наш господар хортів не надто любить. А от брат їхній вельми…
– Чи правда брат їхній приїхали? Володимир Іванович? – питає Очумєлов, і обличчя його осяюється посмішкою зачудування. – Ат же ж пане! А я й не знав! Гостювати приїхали?
– У гості…
– От же ж ти, Господи… Знудилися за братиком… А я ж і не знав! Так це їхній песик? Дуже радий.. Візьми його… Нічогеньке цуценятко… шустреньке… Потягло цього за пальця! Га-га-га… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий…
Прохор кличе собаку та йде з ним від полінниці… Натовп регоче над Хрюкіним.
– Дістану я ще тебе! – погрожує йому Очумєлов і, загортаючись у шинель, іде далі базарною площею.
(Переклад Богдана Сторохи)
На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, інший тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, його губи, зі слідами масла, вилискували спілими вишнями. Він розповсюджував аромати хересу та флер-д’оранжу. Тонкий же лишень вийшов із вагону і був переобтяжений валізами, вузликами та коробками. Пахло від нього шинкою та кавовою гущею. Із-за його спини визирала худенька жіночка з довгим підборіддям – дружина, та високий гімназист із примруженим оком – син.
– Порфирію! – вигукнув товстий, коли побачив тонкого. – Та чи ти це? Дорогенький мій, скільки ж літ та зим!
Приятелі тричі поцілувалися та поглянули один на одного очима, зволоженими слізьми. Обидва були приємно ошелешені.
– Дорогенький мій! – завів тонкий, як вони поцілувалися. – От так не очікував! Оце так сюрприз! А ну ж глянь на мене гарненько! Такий же красень, як і був! Як був любчик і дженджик – так і є! Господи, ох же ж! Ну, то як ти? Багатий? Жонатий? Я вже одружений, як бачиш… Ось дружина моя, Луїза, урожджена Ванценбах… лютеранка… А це синок мій, Нафанаїл, учень третього класу. Нафаню, це – друг дитинства мого! У гімназії разом вчилися!
Нафанаїл трохи подумав та зняв картуза.
Нафанаїл трохи подумав та сховався за батькову спину.
– Ну, друже, як живеш? – спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. – Чи служиш де? Чи дослужився?
– Служу, любий мій! Колезький асесор уже другий рік як, і Станіслава отримав. Платня поганенька… та Бог із ним! Жона уроки музики дає, я портсигари з дерева приватно роблю. Відмінні портсигари! За руб штуку продаю! Якщо ж хто десять або більше бере, тому, розумієш, поступаюся. Перебиваємося якось… Знаєш, служив у департаменті, а тепер сюди перевели, столоначальником у тому ж відомстві… Тут буду служити. Ну, а ти як? Чи не статський радник вже? А?
– Та ні, любий мій, вище бери, – сказав товстий. – Я вже до таємного дослужився… Дві зірки маю.
Тонкий раптом зблід, закам’янів, але скоро його обличчя викривило якнайширшою посмішкою в усі боки; здавалося, іскри сипалися з його лиця та очей. Сам він знітився, зібгався, зіщулився… Довге підборіддя його дружини ніби ще подовжилося; Нафанаїл виструнчився й застібнув усі ґудзики свого мундира…
– Я, Ваше превосходительство… Дуже приємно-с! Друг, можна сказати, дитинства і ось такий от вельможа-с! Хі-хі.
– Ну, облиш! – наморщився товстий. – До чого тут такий тон? Ми з тобою друзі з дитинства – і до чого тут це чиношанування!
– Милість майте… Що Ви… – захихотів тонкий, зіщулюючись ще більше. – Милостива увага Вашого превосходительства… нібито як живлюща волога… Це ось, Ваше превосходительство, син мій Нафанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…