ГАРРІЄТ БІЧЕР-СТОУ

ХАТИНА ДЯДЬКА ТОМА

Розділ IV

Вечір у хатинці дядечка Тома

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках. <…>

І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.

В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина в цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашингтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.

Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.

Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.

Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.

– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».

– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.

Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати. <…>

– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.

– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.

Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців. <…>

Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. <…>

У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастором усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ніби ставали його власними і у молитвах звучали дуже органічно.

(Переклад Л. Кузнєцової)

Розділ ХІІ

Трохи інформації про один цілком законний бізнес

<…> Наступного ранку, близько одинадцятої, біля приміщення суду зібралася публіка. Люди по-різному очікували початку аукціону: хто палив, хто жував тютюн, плюючись навсібіч, хто лаявся, а деякі просто спілкувалися. Негри, яких зараз повинні були пустити з молотка, сиділи неподалік і впівголоса перемовлялися. Жінка на імя Агар була типовою негритянкою. Вона виглядала старшою за свій вік. Мабуть, виснажлива праця і хвороби зарано зробили з неї стару бабу. Достатньо було одного поверхневого погляду на цю жінку, аби зрозуміти, що вона майже не бачить, а її ноги й руки нещадно скрутив ревматизм. Поряд з нею був її син Альберт. Виглядав він розумним хлопчиною. Він – єдина дитина з великого колись сімейства, яка досі залишалась при матері, решту одного за одним продали на Південь. Мати тремтячими руками чіплялася за сина і щосили намагалася роздивитися кожного, хто підходив оглядати його.

– Не бійся, тітонько Ангар, – заспокоював її найстарший із виставлених на продаж мужчин-негрів. – Я замовив у містера Томаса словечко за тебе. Він обіцяв, якщо вийде, продати вас одному господарю.

– Хто каже, що я ні на що не здатна, – схвильовано говорила стара, здіймаючи тремтливі руки. – Я і куховарити, і посуд мити, і прати можу. Чого б таку й не купити за копійки? Ти їм так і скажи. – І вона вирішила ще раз повторити: – Так і скажи їм. <…>

– Ану, хлопче, – сказав аукціоніст, тягнучись молоточком до Альберта. – Покажись, пройдися уперед.

– Виставте нас разом… Разом! Будьте такий ласкавий, пане! – благала стара, намертво вчепившись у синову руку.

– Ану киш! – безжально крикнув аукціоніст, грубо відпихаючи її. – Ти завершатимеш торги. А ти, чорнопикий, піднімайся! – верескнув він, підштовхуючи Альберта до помосту.

Позаду них пролунав розпачливий стогін. Хлопчина озирнувся, але зупинитися не міг, тож, змахнувши сльози зі своїх довгих чорних вій, заскочив на помост.

Його прекрасне гнучке тіло, живий колір обличчя змушував покупців за нього добряче поторгуватися. Він кожного разу перелякано дивився туди, звідки лунав вигук. І ось аукціоніст вдарив молотком – Альберта купив Гейлі. Його спихнули з помосту до нового власника. Він на мить спинився, щоб подивитися на матір, яка, тремтячи, тягнулася до нього усім своїм тілом.

– Пане, купіть мене, заклинаю вас іменем Бога… Купі-і-іть! Я без нього помру!

– У мене теж довго не витримаєш, – відрізав Гейлі. – Відчепися! – кинув він, повернувшись до нещасної жінки спиною.

Стару теж продали швидко. Її за безцінь купив співрозмовник Гейлі, мабуть, схильний до співчуття. Поволі натовп почав розсмоктуватися.

(Переклад Л. Кузнєцової)

Розділ ХХV

Маленька проповідниця

<…> Діти сиділи на підлозі обличчям одна до одної. Топсі вперто зберігала на обличчі свій насмішкувато-лукавий вираз, а Єва, схвильована, дивилась на неї очима, повними сліз.

– Топсі, чому ти така неслухняна? Невже ти нікого не любиш, Топсі, і зовсім не хочеш виправитися?

– Я не розумію, як це – любити. Ну, льодяники я люблю, солодощі різні, а людей?..

– Ну, тата і маму ти любиш?

– Їх у мене ніколи не було. Я ж вам про це казала, міс Єво.

– Вибач, казала, – сумно погодилась Єва. – А у тебе були сестри чи друзі?

– Ніколи нікого у мене не було, – відрізала Топсі.

– Якби ти захотіла виправитися, постаралась би…

– Та я ж усе одно залишуся негритянкою, як би не старалася! – сказала Топсі. – Вони нас б’ють, думають, що здеруть чорну шкіру, а під нею – біла, і тоді ми змінимося. Але там лише м’ясо та кров…

– Бідолашна Топсі… – не стримуючи сліз, поспівчувала Єва. – Але це нічого, що ти чорна, Топсі. Міс Афелія тебе полюбила б, якби ти її слухалася.

Топсі розсміялася тим уривчастим коротким смішком, який означав недовіру.

– Не віриш? – запитала Єва.

– Ні! Вона мене ненавидить, бо я негритянка. Їй краще до жаби доторкнутися, ніж до мене. Ніхто не любить негрів… І нехай! Мені байдуже! – вигукнула Топсі, почавши насвистувати веселий негритянський мотив.

– Топсі, бідненька, та я тебе люблю! – щиросердно сказала Єва і поклала свою тонку прозору ручку їй на плече. – Я люблю тебе, бо ти самісінька, без мами і тата, без друзів, бо ти нещасна. Мені так хочеться, щоб ти була хорошою. Я дуже хвора, Топсі, і мені вже недовго залишилося жити. Мені так би хотілося, щоб ти виправилася. Постарайся, будь ласка, хоча б заради мене. Адже ми з тобою скоро розлучимося…

З круглих очей чорнушки Топсі полилися сльози. Великі каплі градом падали на ласкаву Євину руку. Тієї хвилини промінь віри та любові дістався її душі! Вона вперлася головою у коліна і розплакалася навзрид, а дівчинка, яка схилилась над нею була, мов янгол, який рятує грішника.

– Бідолашна Топсі! – говорила Єва. – Хіба ж ти не знаєш, що Христос любить усіх однаково? І нас обох теж. І я тебе люблю, але його любов сильніша, бо він кращий, добріший. Він допоможе тобі виправитися, тож колись ти потрапиш на небо і станеш янголом. Те, що у тебе чорна шкіра, нічого не значить. Тільки подумай, Топсі, ти будеш як ті світлі духи, про яких співає дядечко Том!

– Міс Єво! Міс Єво! – щиро і серйозно вимовила Топсі. – Я виправлюсь… Я обіцяю, слово честі!

Сен-Клер опустив портьєру.

– Як Єва мені нагадує мою маму! – мовив він до міс Афелії. – Вона була права: щоб сліпці прозріли, потрібно вчиняти так, як і Христос – покликати до себе і покласти руки їм на голову.

– Не можу я сприймати негрів, – з глибоким видихом зізналася міс Афелія. – Це правда, що я гидую цією чорнушкою, але я й гадки не мала, що вона це усвідомлює.

– Дитину обдурити важко, – сказав Сен-Клер, – бо діти відчувають, як до них ставляться. Якщо ви відчуваєте до них відразу, вдячності від них не купити жодними подарунками, турботою, подачками. Дивно, але це так.

– Я не можу себе перебороти, – сказала міс Афелія. – Мені неприємні усі негри, а надто ця дівчинка. Важко перебороти відразу.

– А Єва цього не відчуває.

– Бо вона добра, як янгол! Вона подібна до Христа. Як би я хотіла бути такою, як наша Єва! У неї можна багато чого навчитися.

– Дорослі й справді мають багато чого навчитися у дітей, – погодився Сен-Клер.

(Переклад Л. Кузнєцової)

Розділ ХХХІІІ

Непокірна Кассі

<…> Легрі покликав Тома.

– Пам’ятаєш, Томе, коли я тебе купував, то казав, що ти мені не для того потрібен, аби працювати на звичайній роботі. Слухай, отримуєш підвищення – будеш наглядачем, як Сембо і Квімбо. От зараз і починай виконувати нові обов’язки. Відшмагай для початку оту жінку. Ти ж бачив, як це робиться. Впораєшся?

– Вибачте, господарю, – сказав Том. – Не змушуйте мене цього робити. Я до такої роботи не звик, ніколи таким не займався… Та я й не зможу, рука не підніметься.

– Тобі доведеться ще й не до такого звикнути – у страшному сні не присниться! – ревів Легрі, хапаючись за ремінь. А потім як вдарить ним Тома по обличчю раз, і другий, і третій. – Ну! – сказав він, зупинившись, щоб перевести дух. – Відмовляєшся і далі?

– Відмовляюся, господарю, – відповів Том і витер рукою кров, що струменіла з його обличчя. – Я можу, утираючи кров, я можу працювати вдень і вночі, до останнього подиху, але проти совісті своєї не піду нізащо, господарю.

Том завжди був покірним, поводився чемно, говорив тихим, м’яким голосом. Легрі думав, що з цього негра можна шнурки вити, що він – безхребетний боягуз. Але останні Томові слова перекреслили це хибне враження. Невільники аж охнули від здивування, нещасна мулатка стиснула руки і прошепотіла: «О Господи…», а всі решта завмерли, знаючи, що зараз гримне грім. І справді, Легрі розгнівався не на жарт.

– Ах ти ж скотино чорнопика! Ви чули? Совість йому не дозволяє виконувати накази господаря! Та вам, худобі безмозкій, думати не дозволено! Ти що, святим та божим прикидаєшся? Містер Том повчає господаря, що справедливо, а що ні! Кажеш, совість тобі не дозволяє відшмагати цю стару відьму?

– Не дозволяє, господарю, – сказав Том. – Вона квола і хвора. Хіба можна бути таким жорстоким? Я ніколи не погоджуся нікого бити. Ви, господарю, якщо хочете, мене вбийте, а я на неї руки не підніму. Мені легше самому лягти трупом.

Том говорив тихо і спокійно. Та в цьому голосі вчувалася нескорима воля. Легрі аж трусився від гніву. Він знав таких рабів, їх лиш могила виправить, та впасти обличчям у багно він не міг.

– Ах ти, страднику святий! Надумав вчити нас, грішних! Та ти, мабуть, забув, що у Біблії написано, то я тобі нагадаю: «Раби, коріться своїм господарям». А твій господар – я! Хто за тебе, пса паршивого, заплатив тисячу двісті доларів? Тепер твої тіло і душа – мої! – і Легрі копнув Тома в живіт.

Це спричинило неочікувану реакцію раба. Він випростався і, піднявши до неба залите кров’ю впереміж зі сльозами обличчя, гордо сказав:

– Ні, господарю, ви помиляєтеся! Душа не продається! Із тілом робіть, що хочете, а душа моя належить мені й Господу Богу! Вам до моєї душі зась!

– Зась, кажеш? – сказав Легрі, злісно шкірячись. – Зараз я тобі покажу… Гей, Самбо, Квімбо! Відшмагайте цього Божого пса, – ха-ха-ха! – та так, щоб він місяць рачки лазив!

Вмовляти цих двох не довелося – вони радо схопили свою жертву. Мулатка із жахом скрикнула, всі решта позіскакували зі своїх місць і проводжали Тома співчутливими поглядами. А він покірно дозволив повести себе на місце покарання.

(Переклад Л. Кузнєцової)