РЕЙ БРЕДБЕРІ

Усмішка

Черга на майдані виросла ще о п’ятій годині, коли півні заспівали вдалині у вкритих памороззю обійстях і ще ніде не світилися вогні. Усюди серед зруйнованих будівель висів пасмами туман, але зараз, о сьомій, на світанні, він почав танути. Дорогою, по двоє та по троє, люди прямували до міста, куди їх вабили  базар і свято.

Хлопчик стояв одразу за двома чоловіками, що завели розмову, від холодного повітря її звуки лунали удвічі гучніше. Малий тупцював на місці, дмухав на свої червоні, у саднах, руки, поглядаючи то на брудну, з грубої мішковини, одіж сусідів, то на чималу шеренгу чоловіків і жінок попереду.

– Агов, хлопче, а чого це ти тут так рано? - промовив чоловік за його спиною.

– Зайняв своє місце у черзі, - відповів хлопчик.

– Ішов би ти, малий, звідси та пропустив того, хто знається на цій справі!

– Облиш його, – втрутився, різко озирнувшись, один із чоловіків попереду.

– Та я жартую, – чоловік позаду поклав руку на голову хлопця. Той похмуро скинув її. – Просто дивно – дитина, і так рано тут, а не в ліжку!

– Цей хлопець розуміється на мистецтві, ясно? – сказав захисник, чоловік на прізвище Ґріґсбі. – Тебе як звати, парубче?

– Том.

– Том як плюне – одразу «в яблучко». Так, Томе?

– А то!

Сміх покотився уздовж черги.

Попереду продавали гарячу каву у надтріснутих чашках. Том поглянув туди і побачив маленьке палаюче вогнище і юшку, що парувала в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. Зварену з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, її продавали по пенні за чашку, щоб зігріти шлунок, та мало хто купував – у небагатьох щось було в кишенях.

Том глянув туди, де черга зникала, завертаючи за зруйновану вибухом кам’яницю.

– Кажуть, що вона усміхається, – сказав хлопчик.

– Авжеж, усміхається, – відповів Ґріґсбі.

– А ще кажуть, це олія на полотні.

– Точно. І тому здається мені, що вона не справжня. А справжню, я чув, намалювали колись давно на дереві.

– Їй, кажуть, аж чотириста років.

– А може й більше. Направду ніхто не скаже і який зараз рік.

– Дві тисячі шістдесят перший.

– Це те, що кажуть, хлопче, так. Брешуть… Може – трьохтисячний, а може, п'ятитисячний. Звідки ми знаємо! Стільки часу – жахливий розбрат. А все, що в нас лишилось, – одні шматки й уламки…

Ледь переставляючи ноги, вони просувалися холодною вулицею.

– Скільки ще чекати, щоб побачити її? – стомлено запитав Том.

– Кілька хвилин, не довше. Вона за огорожею: чотири латунні стовпчики, а поміж ними – шовкова мотузка, щоб надто близько ніхто не підходив. Затям, Томе: без каменюк, бо в неї заборонено жбурляти камінням.

– Так, сер.

Усе вище в небо сходило сонце, поволі приносячи тепло; чоловіки порозстібали свої залоєні пальта  й познімали брудні капелюхи.

– А навіщо ми тут зібралися в черзі? – спитав знову Том. – Чому ми мусимо  плювати?

Ґріґсбі й не глянув на нього, задумливо дивлячись на сонце.

– Ну, Томе, є ціла низка причин. – Він розгублено запхав руку до кишені, ніби за цигарками, яких там вже давно не було. Том бачив таке мільйон разів. – Тут, Томе, річ ось у чому – в ненависті. Ненависті до всього з минулого. Я спитаю тебе, Томе: як ми дійшли до такого, що міста – це руїни, дороги – наче їх розпиляли бомби, а поля вночі світяться від радіації? Я питаю: хіба це не паскудна гидота?

– Так, звісно, сер.

– Ото ж бо й воно, Томе! Ми ненавидимо те, що нас занапастило і зруйнувало. Така вже людська природа. Може, це й безглуздо, але така людська природа.

– Немає нікого  й нічого, що б ми не зненавиділи, – сказав Том.

– Точно! А все ті божевільні, що керували світом!.. Сьогодні четвер, ранок, ми тут, усі нутрощі присихають до хребта, живемо в якихось хижках, ані покурити, ані випити. Нічого, крім цих наших свят, Томе, авжеж,  свят.

Том пригадав свята останніх років. Рік, коли на майдані розривали та палили книжки, а всі реготали й були п’яними. А місяць тому – свято науки, на яке притягли останній автомобіль і кинули жереб. Ті, кому пощастило, могли один раз вдарити по машині кувалдою.

– Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Я тоді розбив переднє скло, чуєш? Господи, який же звук тоді був! Хрясь!..

Том ніби почув, як скло розлітається на скалки.

– А Білл Гендерсон двигун розгатив. О, це була прекрасна робота, дуже професійна! Бомм! Але найкраще, – продовжував Ґріґсбі, – було тоді, коли громили завод, там ще намагалися робити літаки. Господи, з яким задоволенням ми його рознесли на друзки! – сказав Ґріґсбі. –  А тоді ми знайшли типографію і склад боєприпасів – і підірвали! Томе, можеш собі це уявити?

Том замислився.

– Так, уявляю.

Настав полудень. Сморід зруйнованого міста у нагрітому повітрі піднімався вгору, щось рухалося серед пошарпаних будівель.

– Містере, а це не повернеться більше?

– Що – цивілізація? А хто її схоче? Не я – вже точно!

– Зовсім трохи я б її ще потерпів, – сказав хтось із черги, якого не було видно за іншими. – Щось непогане в ній все ж таки було.

– Не забивай собі голову! – гукнув Ґріґсбі. – Для неї вже немає місця.

– Та ні, – переконував той, що стояв позаду, –  Ось побачите: колись прийде людина з уявою та підлатає її. Запам'ятайте мої слова. Хтось, у кого буде серце.

– Ні, не буде цього! – відрубав Ґріґсбі.

– А я кажу так. Людина, чия душа відкрита до прекрасного. Вона поверне нам хоча б частку цивілізації, хоча б стільки, щоб нам вистачило мирно жити.

– А ти хіба не знаєш, що таке війна?

– Може, згодом усе зміниться?

Нарешті вони опинилися на головному майдані. До міста прибув вершник із аркушем паперу в руці. У центрі площі було огороджене місце. Том, Ґріґсбі та інші, збираючи в роті слину, рухалися вперед – ішли, приготувавшись, із очікуванням, широко розплющивши очі. Серце Тома билось схвильовано і гучно, а земля аж горіла під його босими п’ятами.

– Ну, Томе, дочекалися – давай!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцейських, четверо чоловіків,  на зап’ястках у яких були жовті шнурки, що засвідчували їхнє верховенство над іншими. Вони стежили за тим, щоб ніхто не кидав каміння.

– Таким чином кожен знає, – востаннє пояснив Ґріґсбі, – що і в нього є можливість, розумієш, Томе? Ну, давай, просто зараз!

Том застиг перед картиною, дивлячись на неї.

– Томе, плюй!

У нього пересохло в роті.

– Давай, Томе, мерщій!

– Але, – повільно вимовив Том, – вона прекрасна!

– Ну ж бо, я плюну за тебе!

Плювок Ґріґсбі зблиснув у променях сонця. Жінка на картині усміхалася до Тома спокійно, таємничо, а він дивився на неї, і його серце калатало, відлунюючи музикою у вухах.

– Вона прекрасна, – повторив він.

– Іди, поки поліція...

– Увага!

Люди в черзі принишкли. Щойно вони сварили Тома, бо той закляк, а тепер усі повернулися до вершника.

– Як її звати, сер? – тихо спитав Том.

– Картину? Здається, «Мона Ліза». Справді, «Мона Ліза».

– Оголошення! – вигукнув вершник. – Влада ухвалила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде відданий тутешнім мешканцям, щоб вони могли взяти участь у знищенні...

Том навіть не скрикнув, коли натовп, волаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук розірваного полотна… Поліцейські кинулися врозтіч. Натовп валував, руки людей шматували портрет, неначе голодні птахи. Том відчув, як його ніби кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простягнув руку, схопив клаптик лисніючого полотна, смикнув і впав, і, отримавши кілька ударів, викотився із натовпу. Закривавлений, у розірваному одязі, він дивився, як старі баби жували залишки полотна, а чоловіки розбивали раму й розривали тканину на найменше дрантя.

Лише Том стояв, завмерши, серед оскаженілих людей. Він поглянув на свою руку і притиснув до грудей, ховаючи, клаптик полотна.

– Агов, Томе, чого ж ти? – гукнув Ґріґсбі.

Не промовивши нічого, заплакавши, Том побіг. За місто, понівеченою бомбами дорогою, через поле, через неглибокий потік, не обертаючись, він біг, а міцно стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Коли сонце зайшло за обрій, він дістався до невеличкого селища і швидко проскочив через нього. О дев'ятій годині він добіг до зруйнованої ферми. За нею, у тій прибудові, що встояла, він почув, як спить його родина – мати, батько, брат. Швидко і нечутно він прослизнув у двері та ліг, ще не заспокоївши дихання.

– Томе? – покликала його мати крізь темряву.

– Так.

– Де ти був? – гримнув батько. – Вранці  відлупцюю тебе!..

Хтось штовхнув Тома. Це був брат, котрому довелося сьогодні самому поратися на земельній ділянці.

– Лягай! – стиха шикнула на нього матір.

Ще один стусан.

Том ліг, вгамовуючи дихання. Довкола була тиша. Рука притиснута до грудей міцно-міцно. Десь із півгодини лежав він так, заплющивши очі.

Потім щось відчув, це було холодне біле світло. Місяць викотився високо в  небо, і маленький квадратик світла рухався над Томом. Тільки тепер його рука розслабилася. Повільно, обережно, дослухаючись до тих, хто спав, Том випростав руку. Він вагався лише мить, зітхнув, а потім розтиснув пальці і  розправив зібганий клаптик полотна.

Увесь світ спав у сяйві місяця.           

А на долоні хлопчика лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі опівнічного неба, пошепки повторюючи: «Усмішка, люба усмішка...» 

За годину вона ще стояла перед його очима, навіть після того, як він обережно згорнув і заховав клаптик. Він заплющив очі, але посмішка знов була там, у темряві. І було так тихо, тепло і спокійно, коли він заснув, і світ завмер, а місяць човником плив холодним небосхилом до наступного світанку.

(Переклад Богдана Сторохи)