РОБЕРТ ШЕКЛІ
Справжні неприємності почались у Ліроя Кліві тоді, коли він гнав свій поштоліт № 243 через незаселене зіркове скупчення Віщуна. А попервах були лише звичайні клопоти, знайомі кожному міжзоряному поштареві: старезна ракета з чотирма ветхими, майже дірявими баками, ненадійна електроніка, неточні астронавігаційні карти. Але ось тепер, тільки-но Лірой заходився зчитувати показання приладів, відповідальних за правильність курсу, він раптом відзначив, що в кораблі стає нестерпно жарко.
Тужливо зітхнувши, він включив систему охолодження й зв’язався з поштмейстером у Центрі. Кліві перебував уже неподалік од крайньої межі досягу радіохвиль, і пошмейстерів голос плавав у ефірі, неначе в океані перешкод.
— Знову клопоти, Кліві? — промовив поштмейстер докірливим тоном людини, що особисто складає інструкції і свято в них вірить.
— Та як вам сказати, — аж надто бадьоро відгукнувся Кліві. — Окрім електроніки, навігаційних карт та електропроводки все чудово, якщо не рахувати звукоізоляції і системи охолодження.
— От неподобство! Це ж просто ганьба... — з несподіваним співчуттям проказав поштмейстер. — Уявляю, як воно тобі там.
Кліві перевів регулятор охолодження до упору, витер піт з очей і сказав собі, що поштмейстер тільки гадає, ніби уявляє, як воно йому тут.
— Хіба я не вимагав від уряду нових кораблів? Уже, мабуть, сто разів... — сумовито засміявся поштмейстер. — Тільки вони там, певно, вважають, що я й далі можу возити пошту у таких-от руйновищах.
У дану хвилину Кліві не міг більше вислуховувати скарги поштмейстера. Незважаючи на те що система охолодження працювала на повну потужність, корабель перегрівався все дужче.
— Зачекайте хвилинку, не вимикайтеся, — попросив він. Побіг у хвіст корабля, звідки, схоже, й поширювався той жар, і побачив, що в трьох паливних баках замість палива нуртує якийсь розжарений до білого шлак. Четвертий бак просто на очах зазнавав такої самої зміни.
Якусь мить Кліві споглядав це видовище, тоді повернувся й помчав до радіопристрою.
— Паливо пропало! — крикнув він. — Мабуть, якісь каталітичні реакції. А яжвам казав, що мені потрібні нові баки. Доведеться сідати на першу-ліпшу кисневу планету, яка тут трапиться.
Він схопив «Довідник нештатних ситуацій» і розшукав відомості про скупчення Віщуна. В цьому сузір’ї не було людських поселень, але про всяк випадок на карті було позначено планети з кисневою атмосферою. Однак що там на них є, крім кисню, ніхто не відав. Дізнатись про це випадало Ліроєві, якщо тільки корабель не розвалиться завчасу.
— Спробую сісти на 3-М-22! — гукнув він, намагаючись перекричати нові й нові перешкоди в ефірі.
— Дивись не занапасти мені пошту! — загорлав у відповідь поштмейстер. — А я негайно виряджаю до тебе спецракету.
Кліві став був запевняти, що, оскільки пошти небагато — лише 20 фунтів, — він їй раду дасть, але голос поштмейстера вже потонув у перешкодах.
Кліві зробив вдалу посадку на планеті 3-М-22, навдивовижу вдалу, коли взяти до уваги, що до розпечених важелів було страх як боляче доторкнутись, усі труби пожолобило від жару, а міцно припасована до спини поштарська торба сковувала рухи. Поштова ракета № 243 опускалась на поверхню планети плавно, наче лебідь. Лише на останніх футах вона перестала слухатись і впала каменем.
Кліві не втратив свідомості, хоча був певен, що в нього переламані геть усі кістки. Коли він, разом із поштою, насилу вивалився назовні через рятувальний люк, борти корабля світилися тьмяним жаром.
Заплющивши очі, він відшкандибав 100 ярдів убік, і тут ракета вибухнула. Повітряна хвиля повалила його долілиць. Лірой підвівся, ступив ще два кроки й остаточно знепритомнів.
Коли до Кліві повернулась тяма, він лежав біля підніжжя невисокого горба, у буйних травах. Він перебував у блаженному шоковому стані. Немов цілком відокремився від власного тіла. Лиш чистий розум витає в повітрі. Всі клопоти, переживання зосталися в тому тлінному тілі; сам же Лірой — вільний.
Він роздивився довкола й побачив невеличке звірятко, що пробігало неподалік. Розміром воно було як білочка, тільки з кошлатим зеленим хутром.
Коли воно наблизилось, Лірой уздрів, що в звіряти нема ні очей, ні вух.
Це його не здивувало. Навпаки, чомусь здалося, що саме так тваринка й має виглядати. А чому, збіса, в білки повинні бути очі та вуха? Краще б білочкам не бачити тортур та страждань, якими сповнений цей світ, і не чути зойків болю...
До них наближалась інша тварина. За розмірами й формою тіла вона була схожа на лісового вовка, але також зеленого кольору. Гримаси еволюції? Втім, з точки зору загальної системи світобудови, це не має значення, подумав Кліві. Друга тварина теж не мала очей та вух, зате в неї був повний комплект розкішних зубів.
Кліві спостерігав звірів із вельми незначним інтересом. Яке діло чистому, вільному розумові до якихось вовків та білок, хай вони навіть не мають очей і ще там чогось? Він помітив, як білочка раптом заклякла — на відстані не більш як п’ять футів од вовка. Вовк повільно наближався до неї. Тоді, не далі як за три фути, він неначе загубив слід. Затрусив головою і неквапом повернувся навколо себе. А коли знову рушив уперед, утратив слушний напрямок.
Сліпий полює сліпого, сказав собі Кліві, і ця думка здалася йому глибокою, як вічна істина. Він бачив, як білка враз затремтіла, а вовк знову завертівся на місці, тоді стрибнув і поглинув її у три ковтки.
Які великі зуби у вовків, подумав Кліві. І тут же вовк крутнувся, мов дзиґа, і опинився з ним віч-на-віч.
«Зараз з’їсть і мене», — майнуло в голові. Забавна річ — стати першою людиною, яку пожерли на цій планеті.
Знову втрачаючи пам’ять, Кліві чув, як вовк гарчить йому в обличчя.
Лірой очуняв уже під вечір. На рівнину лягли довгі тіні, а сонце висіло над самим обрієм. Він сів і спробував позгинати руки й ноги. Ні, переломів начебто нема.
Він звівся на одне коліно і постояв так трохи, хитаючись, зате при повній тямі. Що з ним сталося? Він пригадав страшне падіння, але воно було немовби тисячу років тому. Ракета згоріла, він пішов від неї і зомлів. А потім зустрів тут вовка й білочку.
Лірой важко став на ноги й озирнувся довкола. Та остання зустріч йому, певно, наснилась. Якби тут вештався вовк, Кліві мав би вже бути мертвим.
Та, глянувши собі під ноги, він побачив зелений білчин хвіст, а трохи далі — голівку.
Він гарячково намагався зібрати думки. Значить, тут таки був вовк, та ще й голодний. Якщо Кліві сподівається витримати тут до прильоту рятівної ракети, він мусить точно виявити, що справді діється і чому так, а не інакше.
Жодна з двох тварин не мала очей і вух. Як же вони стежать одне за одним? За запахом? Коли так, то чому вовкові довелося стільки мучитись, поки надибав ту білку?
Він почув тихе гарчання й обернувся. Не далі як за 50 футів од нього припало до землі щось схоже на барса. Тільки що жовто-брунатний, без очей і без вух — але барс!
«Клятий звіринець!» — подумав Кліві й присів у високу траву. Ця планета надто прудко обрушує на нього свої принади! Йому потрібен час, щоб подумати. Як діють ці тварини? Може, замість зору в них є якийсь інший спосіб орієнтуватися в просторі?
Барс підвівся й пішов геть.
Кліві полегшено зітхнув. Можливо, якщо лишатись поза полем зору, цей барс...
Та тільки він помислив «барс», звір одразу повернув у його бік.
«Що я наробив? — питав себе Кліві, ще глибше зариваючись у траву. — Він же не міг нанюхати мене, побачити чи почути вухом. А я лише вирішив не ставати йому на дорозі — тільки й того...»
Високо піднявши голову, барс крок за кроком підступав до нього.
Он воно що! Позбавлений очей і вух звір міг виявити його присутність тільки в один-єдиний спосіб.
Барс має бути телепатом!
Щоб перевірити цю гіпотезу, він подумки промовив слово «барс», навмисне ототожнюючи те слово з цим звіром, що наближався до нього. Барс несамовито заревів і вмить опинився зовсім близько.
В якусь крихту секунди Кліві второпав силу важливих речей. Вовк переслідував білку, користуючись телепатією. Білочка заклякла — можливо, вона просто взагалі перестала думати! А вовк збився зі сліду — на весь той час, поки білка була спроможна втриматись від думання.
В такому разі — чому вовк не напав на нього, Кліві, коли він був без пам’яті? Може, він зовсім перестав мислити — чи принаймні перестав мислити на тій частоті, яку здатний сприймати вовк. А може, й ще не все.
Ну, а тепер — що робити з цим барсом?
Хижак ізнову заревів. Йому лишилось уже заледве 30 футів — відстань скорочувалась невпинно.
Найголовніше, подумав Кліві, це не думати про... не думати більше ні про що. Коли так, то, можливо, цей... ну, «воно», можливо, втратить слід. І він заходився згадувати всіх дівчат, з якими був знайомий за все життя, ретельно пригадуючи найдрібніші деталі.
Барс зупинився і став нерішуче шкрябати лапою землю.
А Кліві думав далі про дівчат, про ракетні кораблі, про планети; і знову про дівчат, про ракети — про все на світі, тільки не про барсів...
Барс просунувся ще на п’ять футів.
«Чорт забирай, — подумав Кліві, — як би це його не думати взагалі ні про що? Бо ж хай як осатаніло думати про каміння та скелі, про різні країни й людей, що там живуть, і ще про всяку всячину, — а мозок однаково повертає до... Але ти на це не зважай і зосередься на своїй бабусі (свята жінка!), на своєму любому п’яниці-батькові, на синцях, що на правій нозі. (Порахуй їх. Вісім. Знову порахуй. Так само вісім.) А тепер глянь швиденько, ніби ненароком, — щоб тільки побачити, але не впізнавати цього... А «цей» все одно наближається».
Кліві збагнув: намагання не думати про щось — це все одно що намагання зупинити лавину голими руками. Він зрозумів, що роботу людського мозку не вдасться загальмувати безцеремонним вольовим зусиллям. Щоб цього навчитись, потрібно багато часу і чимала практика.
В нього залишилось лише 15 футів, і треба зовсім не думати про...
Так. На світі є ще карткові ігри — про них же можна думати! А ще є звані вечірки, собаки, коти, коні, мишва, бара... ні — вівці, вовки (геть, геть!), а ще синяки, крейсери та лінкори, печери, ба... барлоги, лігва, цуценята (стережися!), ба... бандити, паразити й сапфіти, керамзити й композити, а ще їжа, здобич, багаття, банани, балерини, бар’єри (ой, уже вісім футів...), бархани, барабани, барикади... бар... бар...
Барс був уже за п’ять футів від нього й, присівши, готувався до стрибка. Кліві більше вже не був у змозі стримувати свої думки. І тоді, як спалах натхнення, у думці майнуло:
«Барсиха!»
Барс не змінив нападницької пози, але трохи наче засумнівався.
Кліві вчепився за цю ідею — барсиха! Він сам — то барсиха, але чому цей барс, схоже, навіть трошки побоюється її. Він подумав про своїх (чи то б пак барсихиних, чорти б її взяли!) барсенят, про тепле лігво, про те, яка то втіха — полювати на білочок...
Барс повільно наблизився й потерся об чоловіка. Кліві гарячково подумав далі. Яка сьогодні чудова погода. І який чудовий хлопець оцей барс — який він великий та дужий і які в нього могутні зуби...
І барс замуркотав!
Кліві ліг, обгорнувся уявним хвостом і вирішив, що йому (їй!) треба поспати. Барс нерішуче тупцював поруч. Він, здавалось, відчував, що тут щось не так. Пролунало коротке горлове гарчання, звір повернувся і вистрибом побіг геть.
Сонце вже сіло, і все навколо поринуло у глибоку блакить. Лірой раптом помітив, що мимоволі тремтить усім тілом, і ледь не зайшовся істеричним реготом. Якби барс затримався тут ще на хвилину...
З великим зусиллям він опанував себе. Саме час добряче поміркувати.
Певно, будь-яка тварина має притаманний тільки їй запах думок. Білочка випускає один, вовк — зовсім інший, а людина — ще геть відмінніший. Найістотніше питання: чи на нього полюватимуть лише в тому разі, коли він подумає про якусь тварину? Чи акти його мислення, подібно до запахів, можна засікти навіть тоді, коли він не думатиме ні про що зокрема?
Очевидно, що барс учув його, лише як Кліві подумав саме про нього, от цього барса. А може, справа тільки в тому, що він, Лірой Кліві, на цій планеті — сторонній? Може, просто на цей раз — лише на цей! — барса спантеличив чужинський людський «запах думки»...
Що ж, почекаємо — скоро все стане ясно. Цілком вірогідно, що той барс не такий вже дурний. І на нього цей трюк подіяв уперше і востаннє.
Будь-який трюк спрацьовує лиш один раз.
Кліві лежав горілиць і дивився у небо. Важка втома і біль у побитому тілі не давали змоги навіть поворухнутись. Що там станеться далі — вночі? Чи припинили звірюки своє полювання? Чи це, може, таке собі перемир’я? Зараз усе це було йому байдуже.
До біса всіх білочок, вовків, барсів, левів, тигрів і навіть північних оленів!
Він заснув.
Прокинувшись уранці, Лірой із здивуванням переконався, що досі живий. Ну хай, поки що не найгірше. Може, й весь день так минеться. Підбадьорений, він рушив до своєї ракети.
Все, що залишилось од славного поштольота № 243, — це купа покрученого металу та уламки, розкидані по обпаленому ґрунті. Кліві знайшов якийсь залізний шворінь, зважив його на руці й засунув за пояс під поштарською торбою. На путящу зброю ця залізяка не тягне, але все ж надає якоїсь упевненості.
Отже, ракета згинула безповоротно. Він махнув на неї рукою й подався шукати що-небудь їстівного. Неподалік там і сям розкидано купки чагарів, на яких можуть рости плоди. Він обережно покуштував кілька ягід на одному кущі — вони виявилися терпкими, але на смак були не гидкі. Лірой жадібно накинувся на них і вмить обчистив цілий кущ, а запивав водою із струмка, що протікав поруч. Досі йому на очі не трапилась жодна тварина. Але Кліві, звичайно, розумів, що вони можуть оточувати його з усіх боків.
Він мерщій відігнав від себе цю думку і став виглядати місце для схованки. Найкраще було б узагалі нікуди не висовувати носа, аж поки прибуде рятівна ракета. Він пооблазив усі навколишні пагорби, вишукуючи собі стрімку скелю, або дерево, або печеру. Тільки ж уся місцина, така приязна на вигляд, не могла запропонувати йому нічого годящого — лиш якийсь кущ висотою заледве шість футів.
До полудня він був уже геть стомлений та злий і з ще більшою тривогою поглядав на небо. Де ж вона, та ракета? Він-бо розрахував, що аварійній службі, щоб добутися сюди, потрібен день, ну два.
Якщо, звісно, поштмейстер вірно вказав їм планету.
В небі щось майнуло. Кліві глянув угору — серце шалено закалатало. Невже летить?
То був великий птах, що неквапливо ширяв високо в небі, вільно розкинувши широчезні крила. Ось він наче спікірував униз, потім розвернувся й відлетів — статечний, наче гриф.
Кліві побрів далі. Й через хвилину опинився віч-на-віч із чотирма безокими вовками.
Ось тобі й відповідь на запитання! Мабуть, його таки вистежили за характерним «запахом думок». Очевидно, звірі цієї планети визнали Ліроя не досить чужинським, аби його не можна було з’їсти.
Вовки рушили до нього. Кліві спробував удатись до того трюка, з яким йому так повелось учора. Витягши з-за пояса залізний шворінь, він уявив себе вовчихою, що шукає своїх цуценят. Чи не були б ви, панове, такі ласкаві — допомогти мені їх знайти? Вони ж тільки-но зараз були отут. Одне з них зелене, друге в цяточки, а трете...
Певно, в цих от вовків ніколи не було цуценят у цяточки. Один із них ураз стрибнув на Кліві. Той затопив йому залізякою межи очі, й вовк відскочив назад.
Тоді вся четвірка згуртувалася в єдину лаву, плече в плече.
Кліві розпачливо примусив себе подумати, що він узагалі не існує. Даремно. Вовки далі наступали на нього.
Кліві згадав барса. Він — то барс, великий, лихий хижак, який залюбки поласує вовчатиною.
Це їх зупинило. Вовки стривожено замахали хвостами, але відступати не збиралися.
Кліві загарчав, став шкрябати пальцями землю й пружними котячими кроками рушив уперед. Вовки позадкували, проте один став крадькома заходити Ліроєві в тил.
Кліві подався трохи вбік, щоб уникнути оточення. Схоже, вони йому не дуже повірили. Можливо, він просто не вміє зобразити добрячого барса. Вовки більше не відступали. Один скрадався у Кліві за спиною, а інші застигли на місці, виваливши довгі язики з роззявлених мокрих пащ. Лірой люто загарчав і замахнувся залізякою. Один вовк відскочив, але той, що був за спиною, раптом стрибнув і впав на поштарську торбу, зваливши Кліві з ніг.
Коли вони разом покотилися по землі, Кліві знову осяйнуло. Він уявив себе спритною смертоносною зміюкою з гострими отруйними зубами, здатними вмить заподіяти смерть будь-якому вовкові.
Вовки відразу дали йому спокій. Кліві засичав і вигнув дугою свою довгу, гнучку шию. Вовки завили — ображено й сердито, але очевидно не збирались більше нападати.
І тут Кліві припустився помилки. Мозок його розумів, що треба триматись упевнено і якнайзухваліше. Але тіло розмірковувало по-своєму. Цілком мимоволі він повернувся й кинувся тікати.
Вовки рвонули за ним. Кліві глянув угору й побачив, як у небі збирається ціла зграя грифів, чекаючи на послідки вовчої учти. Він усе-таки опанував себе і спробував знову стати зміюкою, тільки вовків це не спинило.
Але зграя грифів угорі наштовхнула його на нову вигадку. Він був астронавт, отже добре знав, як виглядає поверхня планети з повітря. І Кліві вирішив стати птахом. Він уявив, ніби вільно ширяє у височині, лягає на крило, гордовито позираючи на хвилястий зелений ландшафт, що розлігся внизу.
Вовки зупинилися, спантеличені. Тоді почали бігати по колу й підстрибувати догори. А Кліві ширяв далі, все вище й вище, а сам у цей час потихеньку відступав подалі від них.
Зрештою він таки опинився у небезпеці. Надходив вечір, і Кліві відчув крайню втому. Ще один страшний день лишився позаду. Та стало цілком очевидно, що всі його витівки гарні тільки один раз. Що він робитиме завтра, якщо рятівний корабель так і не прилетить?
Коли запала ніч, Лірой заліг, але ще довго не спав, а все поглядав на небо. Тільки бачив самі лише зорі. І чути було лиш поодиноке вовче гарчання або ж рик барса, якому, либонь, снився смачний сніданок.
Ранок настав аж надто скоро. Кліві прокинувся геть розбитий, ніби й зовсім не відпочивав. Він лежав горілиць і чекав, що воно станеться нині.
Де той рятівний корабель? У них же там було сила часу — чому ж їх і досі нема? Як вони зволікатимуть і далі, то цей барс...
Ой, не слід би думати такого! Тут же, у відповідь, десь праворуч почулося могутнє гарчання.
Він скочив на ноги й мерщій подався у протилежний бік. Краще вже, либонь, мати справу з вовками...
Втім, йому не слід було згадувати й тих останніх, бо тепер до барсового рику додалось і дружне виття вовчої зграї.
Кліві побачив їх усіх одночасно. Жовто-зелений барс граціозно виступив з підліску прямо перед ним. А ліворуч вималювались постаті кількох вовків. На мить у голові майнуло: от якби вони позмагалися самі між собою! Хай би вовки напали на барса, а він би тоді й утік...
Та ба, всю компанію цікавив лиш він сам. Навіщо їм жерти одне одного, второпав він, коли тут поряд є людина, що випромінює на всі боки свій перестрах і безпорадність?
Барс сунув просто на нього. Вовки залишились на місці, згодні, очевидно, задовольнитися тим, що їм залишить барс. Кліві спробував повторити «пташиний» варіант, але барс, трошечки повагавшись, став підкрадатися ще ближче.
Кліві позадкував до вовків. Якби можна було десь видертись нагору!.. Коли не на стрімку скелю, то хоча б на якесь хирляве деревце!
Але ж тут є кущі! І з дивовижною винахідливістю, породженою відчаєм, Кліві перетворився враз у шестифутовий кущ. Правда, він не дуже чітко уявляв собі, як має мислити кущ, але намагався з усіх сил.
Він розквітав і духмянів. А один із його корінців безрадно гойдався, вирваний з ґрунту недавнім буревієм. Але загалом, якщо добре поміркувати, то був розкішний, пречудовий кущ.
Визирнувши крізь гущавину своїх гілок, Лірой побачив, що вовки спинились на місці. А барс обійшов його кругом, понюхав і зачудовано похилив голову набік.
«Та годі ж вам, — думав Кліві, — невже хтось захоче вкусити куща? Вам, звичайно, могло приверзтися, ніби я щось інше, але насправді я — кущ. Ви ж не захочете набити пащеки листям, хіба не так? А ще ви можете поламати собі зуби об моє гілля. І де це чувано, щоб барси їли кущі? А я ж — справжнісінький кущ. Спитайте в моєї матінки. Вона теж була кущ. Ми всі-всі були кущами — аж від самого кам’яно-вугільного періоду.
Барс, схоже, аж ніяк не збирався нападати на нього. Але не збирався також і йти геть. Кліві не знав, скільки все це триватиме. І кого доведеться зображати в уяві наступного разу? Буяння весняних трав? Чи гніздо берестянки, сховане у його власній чуприні?
На плече йому сіла маленька пташка.
«Оце до речі, — подумав Кліві. — Вона теж гадає, що я — кущ. Певно, збирається збудувати гніздечко у моїх гілках. Це ж просто чудово, навіть прекрасно. Всім іншим кущам залишається тільки тріснути від заздрощів».
Пташка легенько дзьобнула Кліві у шию.
«Ну-ну, не треба! — подумав він. — Не плюй в колодязь — знадобиться води напитися...»
Та пташка знову дзьбнула — ніби для проби. А тоді, міцно вчепившися в нього своїми перетинчастими лапками, простукала дзьобом у темпі пневматичного молотка всю його шию.
«От клятий дятел!» — подумав Кліві, намагаючись не виходити з образу куща. Він помітив, що барс ураз занепокоївся. Але коли пташка, либонь, уп’ятнадцяте, проштрикнула йому шию, Кліві не здолав витримати. Він згріб її у жменю й шпурнув у барса.
Барс клацнув зубами, але схибив. Ображена пташка облетіла навколо голови Кліві — раз, другий — і, невдоволена, полетіла шукати собі поступливішого куща.
Кліві негайно знову перетворився у кущ, та цій забаві вже настав край. Барс уперіщив його лапою. Кліві кинувся тікати, але спіткнувся об вовка і повалився долі. Барс ревів йому в самісіньке вухо, і Кліві подумав, що він — уже труп.
А барс застиг у нерішучості.
Тепер Кліві весь був мертве тіло — від голови до безвладних пучок на пальцях. І мертвим він лежить уже багато днів, ба навіть тижнів. З нього давним-давно витекла кров, уся до останку. Плоть його смерділа. Все, що від нього лишилося, гнило й розкладалось. Жодна розсудлива тварина не зачепить його, хай би яка була голодна.
Барс, певно, був із цим уповні згоден. Він повільно відійшов назад. Вовки зайшлися лютим голодним завиванням, але скоро й вони забралися геть.
Кліві додав до строку свого розкладання ще кілька днів. Особливо він зосередився на тому, який то він огидливий — абсолютно неперетравний. Десь у глибинах мозку визріла цілковита певність цього. Він щиро вірив у те, що не може стати ласим шматком ні для кого.
Барс відходив усе далі, слідом за ним тяглися й вовки. Кліві врятувався! Як буде потрібно, він залишатиметься трупом хоч довіку.
І тут він справді відчув запах падалі. Обдивившись довкола, він угледів величезного птаха, що сів неподалік од нього. На Землі його б назвали стерв’ятником — птахом, який живиться мертвеччиною.
Кліві мало не загорлав од жаху. Що робити? Гриф неквапом почимчикував до нього. Кліві зірвався на ноги й з усієї сили копнув його. Якщо вже тебе має хтось пожерти, то хай все-таки не паскудний мертвоїд!
Барс, мов блискавка, метнувсь назад. На його дурній безокій пухнастій морді, здавалось, було написано злість і нерозуміння. Кліві підняв свою залізяку, благаючи небо про дерево, на яке міг би видертись, про пістолет чи хоч би про яскравий смолоскип...
Смолоскип!
Кліві збагнув одразу, що це і є рятунок. Він палахнув вогнем просто у ненависний барсів писок, і хижак з пронизливим вищанням кинувся навтіки. Лірой осатаніло закрутився на місці, виригаючи полум’я на всі боки, запалюючи суху траву й обсипаючи вогняними бризками кущі.
Барс накивав п’ятами разом із вовчиськами.
Ось коли Лірой нарешті відіграється! Йому давно б треба пригадати, що будь-яка тварина має глибокий, інстинктивний страх перед вогнем. Їй-бо, він вибухне тут такою пожежею, якої ще не знала планета!
Від недалеких лугових пагорбів на нього повіяв легенький вітерець. Вогонь пошириться! З підліску повискакували юрми білочок і помчали подалі від Ліроя. У повітря цілими зграями злітали всякі птахи. Барси, вовки й усі інші звірі бігли пліч-о-пліч, викинувши з голови навіть спогад про їжу, бажаючи лиш одного — врятуватись від пожежі, врятуватись від нього!
Тепер Кліві почав неясно усвідомлювати, що й сам став справжнісіньким телепатом. Здається, він може бачити із заплющеними очима і відчуває, що робиться за спиною. В ролі буйного полум’я він досяг неабиякого успіху: бач, позмітав усіх зі свого шляху. Тепер він навіть здатний пережити самий страх, який заполонив тих утікачів.
А як же інакше? Хіба людина — не цар природи, вона ж бо, як ніхто, здатна пристосуватися будь-кого переважити інтелектом! Ось і тут це знову доведено. Сповнений пихи, він палахкотів далі й далі, запалюючи навколо чагарі й трави. Невдовзі він перескочив вузенький струмок, що протікав за три милі від місця ночівлі...
І тут відчув першу краплю води.
Він знову пахнув вогнем, але ця єдина крапля перетворилась у п’ять: тоді 15, тоді 500. Ось Ліроя вже прибило водою, а затим геть розмокло і його паливо — трава та чагарники.
Він швидко загасав.
Це ж просто несправедливо, подумав Кліві. Як по правді, то виграти мусить тільки він. Він став на герць із цілою планетою, на її власних умовах, і переміг — лише для того, щоб нетяма-природа все те зруйнувала.
Звірі обережно почали повертатись назад.
Згори лилася вода. У Кліві згас останній пломінець. Він зітхнув — і знепритомнів.
— ... Збіса гарна робота. Ти до останку беріг пошту, а це знак класного поштаря. Мабуть, ми представимо тебе до нагороди.
Кліві розплющив очі. Над ним стояв поштмейстер і задоволено всміхався. А сам він лежав на койці, над якою схилялись увігнуті металеві стіни.
Значить, він у рятівній ракеті.
— Що трапилось? — прохрипів Кліві.
— Ми наспіли до тебе саме вчасно, — сказав поштмейстер. — Слухай, ти краще не ворушись. Ще трохи, і було б уже пізно...
Кліві відчував, як ракета здіймається вгору, і зрозумів, що вони покидають планету 3-М-22. Він все-таки дотеліпав до ілюмінатора і поглянув на зелені простори внизу.
— Тобі вже був край, — мовив поштмейстер, ставши поруч із Кліві й теж заглядаючи вниз. — Ми ледве встигли включити дощувальну установку корабля. Ти ж бо стояв у центрі найстрашнішої степової пожежі, яку я коли-небудь бачив. — Глянувши на ідеально рівну й чисту зелень планети, поштмейстер, схоже, на мить засумнівався. Подивився знову, і на обличчі в нього з’явився вираз, який нагадав Ліроєві ошукуваного ним барса.
— Скажи-но, а де твої опіки?
(Переклад В’ячеслава Вишневого)