КРІСТІНЕ НЕСТЛІНҐЕР

КОНРАД, АБО ДИТИНА З БЛЯШАНКИ

<…> – Добрий день, люба матусю.

Коли пані Бартолотті дуже лякалася, вона не тільки тремтіла, їй не тільки ставало млосно. Коли пані Бартолотті дуже лякалася, то перед очима в неї миготіли золоті зірки, а за ними мінилася синя імла.

Тепер пані Бартолотті була страшенно злякана. Вона бачила золоті зірки, за ними – синювато-золотаву імлу, за імлою – нижню частину бляшанки, а в бляшанці – верхню частину зморщеного карлика. Бачила його зморщену, як сущене яблуко, голову, зморщені руки, зморщену шию і зморщені груди. Потім побачила й зморщений живіт, бо карлик, що, мабуть, сидів у бляшанці, тепер підвівся на ноги. І його зморщений рот проказав:

– Люба матусю, живильний розчин у накривці.

Пані Бартолотті потрусила головою і закліпала повіками: вона хотіла, щоб з-перед очей у неї зникли зірки й синя імла. Зірки зникли, а крізь синю імлу вона помітила під накривкою коробки блакитний пакуночок. На ньому було написано: «ЖИВИЛЬНИЙ РОЗЧИН». А нижче, дрібнішими літерами:

Розчинити вміст пакуночка в чотирьох літрах теплої води і, відкривши бляшанку, негайно вилити розчин на те, що в ній міститься.

На одному ріжку пакуночка пані Бартолотті побачила напис: «Відрізати тут», а під ним стрілку. Вона відрізала ріжок пакуночка рівно під стрілкою.

– Добре було б, якби ви поквапилися, – сказав карлик, – бо без живильної рідини я довго не витримаю на свіжому повітрі.

Пані Бартолотті підвелася з ослінчика й заточилась, мало не впавши. Вона витягла з-під зливальниці рожеве пластмасове відро, поставила його під кран і повернула ручку колонки на позначку «гаряча». (Колонка в неї була дуже стара, й на позначці «гаряча» вода нагрівалася тільки до теплої). Тоді взяла півлітровий кухоль, – пані Бартолотті знала, що він півлітровий, – налила у відро вісім кухлів води й висипала в неї живильний розчин. Той розчин був темно-рудого кольору. Пані Бартолотті розмішала його у відрі ополоником. Вода стала ясно-рудою.

Нарешті пані Бартолотті почала поволі лити воду на голову зморщеному карликові. Вона гадала, що ясно-руда вода спливе з нього, як душ, – частина в бляшанку, а частина на підлогу. Коли ж ні: карлик усю воду вбирав у себе, і зморшки його вирівнювались на очах. Скоро він став схожий не на карлика, а на звичайну дитину.

Так пані Бартолотті вилила всі чотири літри. Перед нею тепер стояв хлопчик, якому можна було дати років сім. У нього була гладенька, ніжна дитяча шкіра здорового, смаглявого кольору, рожеві щоки, блакитні очі, білі зуби й біляві кучері. Він був голенький.

Хлопчик виліз із бляшанки й подав пані Бартолотті блакитний конверт. Вона взяла його в руки. Конверт був пластмасовий, зварений по краях, щоб не попала всередину волога. На ньому було надруковано чорними літерами: «ПАПЕРИ».

Пані Бартолотті взяла ножиці й надрізала конверт із того боку, де була пунктирна лінія. В конверті виявились метрика, посвідчення про громадянство й медична довідка.

У метриці стояло:

Батько: Конрад Август Бартолотті

Мати: Берті Бартолотті

Дата народження: 23.10.1967

Місце народження: невідоме

У посвідченні про громадянство було написано, що Конрад Бартолотті, син Конрада Августа Бартолотті й Берті Бартолотті, – громадянин Австрії.

А в медичній довідці засвідчено, що Конрадові Бартолотті було зроблено щеплення проти скарлатини, коклюшу, кору, сухот, тифу, дизентерії, дифтерії, правцю й віспи.

А ще пані Бартолотті знайшла в конверті картку з зубчастими берегами з особливого, тисненого паперу, на якій блакитним чорнилом було гарно виведено:

Дорогі батьки!

От і здійснилося ваше палке бажання.

Ми, виробники, зичимо Вам великого

щастя й великої втіхи від Вашого нащадка.

Хай він завжди дає Вам радість і

справджує ті сподівання, які Ви поклали

на нього й на нашу фірму.

Наша фірма зробила все, щоб забезпечити

Вас радісним, ласкавим і здібним

нащадком.

Тепер зробіть те, що залежить від Вас!

У Вас напевне не виникне великих

труднощів, бо з нашими виробами дуже

легко поводитися й легко доглядати їх,

тим більше, що в нашому технічно

досконалому кінцевому продукті немає

природних вад.

Наостанці ще одне прохання!

Ваш нащадок так сконструйований, що,

крім звичайного догляду й піклування,

потребує також прихильності.

Просимо про це не забувати!

Радощів і щастя в майбутньому бажає вам.

І знов той самий підпис: «Гунберт», чи «Гонберт», чи «Монберт». <…>

<…> Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.

Перед брамою стояв пан Еґон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.

– Ти ж бо ніколи не буваєш точна, – сказав він.

Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.

– Такі, як ти, – закричала вона, – все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!

– Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! – мовив аптекар. Тоді витяг із кишені кілька асигнацій і додав: – Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.

Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. У школі пролунав дзвінок.

– Зараз він вийде, – сказав пан Еґон.

– Хоч би йому там сподобалося, – мовила пані Бартолотті.

– Він напевне першого ж дня отримав п`ятірку, – сказав пан Еґон.

– Мені до його оцінок байдуже, – мовила пані Бартолотті.

Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з`явився Конрад.

Він побачив пані Бартолотті та пана Еґона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:

– Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!

Конрад не оглянувся.

– Добре тобі було в школі? – запитала пані Бартолотті.

– Ти отримав п`ятірку? – й собі запитав пан Еґон.

Конрад похитав головою.

– Ні? Чому? – розчаровано запитав пан Еґон. – Може, ти краще підеш до другого класу?

– Нє, предку, – відповів Конрад. – Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п`ятірки, бо ще не розтуляв писка.

– Конраде, як ти говориш?

Пан Еґон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.

– Говорю по-дитячому, – відповів хлопчик. – Так само, як інші діти. – Він обернувся до пані Бартолотті. – Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. – Конрад знов обернувся до пана Еґона. – Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра… – хлопчик усміхнувся панові Еґонові, – завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п`ятірку. Якщо вона вас так тішить!

Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Еґоном.

– Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.

Коли вони повернули на вуличку, де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.

– Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? – запитав пан Еґон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: – Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!

Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.

– Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! – вигукнула вона.

– А мій ні! – вигукнув пан Еґон.

Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:

– То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?

– Ти повинен… – почав пан Еґон, тоді крикнув: «Ой!» – бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.

– Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, – посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.

Кіті саме підійшла до них.

– Добрий день, пані Бартолотті, – мовила вона. Панові Еґону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. – Сьогодні мій день народження, – повела вона далі, – і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!

Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.

– Я проти, – заявив пан Еґон. – Вона невихована дитина!

– Не плещи дурниць! – розсердилась пані Бартолотті. – Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!

– Тобі дуже хочеться йти туди? – запитав Конрада пан Еґон.

Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті, напевне, було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.

Пан Еґон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому,  що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з`явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:

– Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!

– Зрозуміло, мамо, – мовив Конрад.

Проте пан Еґон іще не хотів здаватися.

Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.

– Еґоне, іди собі до своєї аптеки! – крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.

Та пан Еґон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. В нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.

– Нам ніколи! – сказала вона. – У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш?

– То до побачення, - сказав пан Еґон і сумно поплентався до своєї аптеки.

Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:

– Мені шкода батька.

– Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!

Пані Бартолотті потягла Конрада додому.

– Він мій батько, і я його люблю!

Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Еґона. Всім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.

Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Еґона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.

Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:

– Авжеж. – Або: – Так, так. – А сама думала: «Тепер мені не можна й слова сказати про Еґона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає».

Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого. <…>

<…> Конрад уже три тижні жив у пані Бартолотті. Кожного дня за чверть до восьмої на другому поверсі на нього чекала Кіті, спершись на поруччя, і вони разом ішли до школи. І майже щоранку на розі на них чекав Антон. Він ішов за ними й бурчав:

– Начувайтеся!

А на розі головної вулиці на них чекав Флоріан. Він приєднувався до Антона і вигадував лайливе слово на кожну літеру абетки. Він кричав:

– Аферист, бовдур, вовкулака, галайда, довбня, егоїст, єхида, жаба, зайда, ірод, їжак, йолоп, квач, лобур, мармиза, нюня, опудало, потороча, рило, свиня, телепень, урвиголова, фертик, хвалько, цап, чортяка, шелихвіст, щупак, юда, ящірка!

Але близько вони не підходили. І лушпинням чи кісточками теж не кидались. Боялися Кіті.

Кіті охороняла Конрада й дорогою додому, коли вони поверталися разом. Та вона ходила до другого класу, і в понеділок, у середу й у п`ятницю в неї було на один урок менше, ніж у Конрада. Їй неважко було б почекати на нього годину в роздягальні чи біля школи. Двічі Кіті так і зробила, але це страшенно обурило її матір, і вона зчинила бучу.

– Щоб ти не пізніше як за п`ятнадцять хвилин після закінчення уроків була вдома! – звеліла вона дочці. – І як забаришся хоч на хвилину, то буде тобі непереливки!

 Пані Рузіка вважала, що дівчині боронити хлопця просто смішно.

– Я нічого не маю проти Конрада, – сказала вона. – Він дуже вихований, чемний, розумний хлопчик. Навіть знає всі відповіді у вікторині й завжди ввічливо вітається. Але хай обороняється сам! – А потім додала: – Між іншим, дивно, що та чудна жінка має такого вихованого сина, і взагалі мене цікавить, де він раптом узявся.

Кіті знала, де Конрад узявся. Він їй усе розповів, і вона заприсяглася йому, що нікому не скаже про це жодного слова. Тому вона не сказала жодного слова і своїй матері.

Отже, в понеділок,  у середу і в п`ятницю Конрадові доводилось повертатися зі школи самому. Не зовсім самому. Половина третього «А» бігла за ним назирці. І коли Кіті не було з Конрадом, Флоріан не боявся. Він шпурляв у нього камінцями, підставляв йому ногу, бив його кулаком у живіт або штурхав ногою ззаду. Решті дітей це подобалося. Вони страх як не любили Конрада. Вчителька, пані Штайнц, щонайменше тричі за урок казала їм: «Беріть приклад із Конрада!» А це їм не подобалось. І коли ніхто в класі не міг розв`язати задачу, пані Штайнц  казала: «Конрад напевне її розв`яже!» І Конрад справді розв`язував задачу. Це також дітям анітрохи не подобалося. Крім того, Конрад знав, як треба писати кожне слово. І писав дуже гарно, вмів, читаючи вголос, правильно ставити наголос у реченні, не крутився на місці, ніколи не балакав і не їв на уроках, не жував гумки, дивився тільки на пані Штайнц і уважно слухав її. Певна річ, це страшенно дратувало решту дітей. Якби він хоч пас задніх на фізкультурі, як часто буває з найкращими учнями. Коли ж ні! Він єдиний у класі миттю спинався по канату аж до самої стелі у спортивній залі й мав голос, про який учителька казала: «Ангельський голос, чистий, як дзвіночок, аж серце мліє, як він заспіває!» Крім того, Конрад умів так намалювати машину, що можна було розпізнати, якої вона марки.

– Нам ще бракувало такої цяці, – казали діти в класі. – Проклятий вискочень, де він узявся на нашу голову!

Конрад не знав, як поводитися з нормальними дітьми, і справді робив багато помилок. Другого ж дня, як він пішов до школи, на третьому уроці була контрольна з арифметики. Фреді, з яким Конрад сидів за одною партою, тихо запитав його:

– Скільке буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість?

Але Конрад не відповів йому, бо пані Штайнц попередила:

– Щоб я жодного слова не чула під час контрольної роботи!

Фреді, що дуже погано знав арифметику, ще тричі питав у нього те саме. Нарешті Конрад відповів йому:

– Здається, мені заборонено підказувати тобі.

Фреді розсердився і відтоді так само не злюбив Конрада, як і Флоріан.

Другого дня Анналіза ляснула лінійкою по вікні, і скло тріснуло. Вчительки саме не було в класі. Коли вона повернулася й побачила тріснуту шибку, то почала допитуватись, хто її розбив. Ніхто не признавався. Анналіза порпалась у своєму ранці, наче шибка її зовсім не стосувалася. Пані Штайнц почала питати всіх по черзі. Учні, яких вона питала, вдавали, що нічого не знають. І тоді вчителька звернулася до Конрада:  

– Конраде, ти бачив, хто розбив шибку? Якщо бачив, то повинен сказати. Це твій обов`язок.

І Конрад сказав, що шибку розбила Анналіза. Весь клас обурено загув, лише вчителька була дуже задоволена.

А ще через три дні пані Штайнц зробила Конрада своїм заступником. Як тільки їй треба було кудись вийти, вона залишала Конрада біля свого столу, щоб він стежив за класом. Він мав пильнувати, щоб ніхто не підходив до відчиненого вікна, не виходив з класу, не розмовляв голосно й не зчиняв сварки з сусідами.

Спершу діти не звертали уваги на Конрада, коли він сидів біля столу. Вони й до відчиненого вікна підходили, і сварилися, і виходили з класу, і розмовляли. Та як побачили, що Конрад записує всі їхні порушення, і як учителька потім почала карати за них, усі озлилися на Конрада і справді оточили його зневагою. <…>

<…> О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі і з сріблястою течкою в руці. За ним з`явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина.

Жінка з чоловіком сіли на лавку. Чоловік в окулярах сказав їм:

– Скоро ви зможете обняти свого сина.

– Та й пора вже, – відповів лисий.

– Ви вже нам обіцяєте це не перший тиждень, – мовила його дружина.

Крім чотирьох людей у блакитному й подружжя, в аптеці було ще двоє звичайних клієнтів. І тоді чоловік у комбінезоні відчинив двері й гукнув:

– З`явилася небезпека епідемії, залиште аптеку!

У клієнтів з переляку витяглися обличчя.

– Виходьте ж! – гримнув чоловік в окулярах і показав клієнтам на двері.

– Це все брехня, ніякої епідемії немає! – вигукнув пан Еґон.

– Нікуди не йдіть! – звернулася й пані Бартолотті до клієнтів.

Але чоловік у комбінезоні виштовхав їх надвір. Замкнув двері й обернув табличку на шибці. Тепер з вулиці видно було напис: «Зачинено».

– Отримаю я нарешті свого чемного, вихованого хлопчика чи ні? – запитала гостроноса жінка.

– Зараз, ласкава пані! – запевнив її чоловік в окулярах і крикнув панові Еґону: – Ану віддавайте хлопця! Він належить мені, ви не маєте ніякого права на нього! – Тоді обернувся до пані Бартолотті й вигукнув: –  А ви тим більше, поторочо! – І він із чоловіком у комбінезоні рушив до задніх дверей.

– Тільки через мій труп! – вигукнув пан Еґон, але його тремтячий голос прозвучав тихо й жалісливо.

–  Не пускай його! – крикнула пані Бартолотті. – Вдар його по нозі!

– А мені не конче йти туди, я й так його заберу, –  усміхнувся чоловік в окулярах. – Мої фабричні діти слухаються мене з одного слова. – Він склав долоні в трубочку й гукнув: – Конраде!

Чоловік в окулярах ще тричі гукав: «Конраде!», а потім тричі: «Конраде, негайно йди сюди!» Та Конрад не з`являвся. Люстри й далі розгойдувалися, пляшечки на полицях і далі бряжчали, а мокра пляма вже розпливлася на пів стелі.

– Чого ж він не йде? – запитав лисий. – Ми замовляли слухняну дитину!

– А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, – озвалася пані Бартолотті. – Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, балакаючи до них, а вони не чують.

Гостроноса схопилася з лавки й заверещала:

– Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова!

– Звичайно, чує, звичайно, –  заспокоїв її чоловік в окулярах. – Може, хтось не дає йому спуститися вниз. Мабуть, та дівчина його тримає. – Він тицьнув пальцем у чоловіка в комбінезоні. – Ви охоронятимете вихід. А ми зараз до них доберемося!

І хоч пан Еґон мужньо заступив їм дорогу, а пані Бартолотті так само мужньо вчепилася в коси жінці в блакитному, чоловік в окулярах, решта людей у блакитному і подружжя в сірому пробилися крізь двері і пробігли всі три задні кімнати. Коли вони опинилися біля гвинтових сходів, то почули Конрадів голос:

– Іду вже, бовдури!

І хлопець на животі ногами вперед з`їхав униз поруччям. А що гостроноса стояла саме там, де кінчалося поруччя, то він, на жаль, влучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав:

– Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! – Тоді озирнувся навколо й запитав: – А який це йолоп гукав мене, аж надсаджувався?

Гостроноса, тримаючись за живіт, заверещала:

– Пане директоре, і ви мене хочете переконати, що я цього хлопця замовляла?

Директор поправив окуляри і втупився в Конрада.

– Дядьку, а яку я гарну пісеньку знаю! – вигукнув той і заспівав: – «Спи, моє дитятко, носоріг – твій татко, верблюдиця – мати…»

– Світ такого не бачив! – вигукнув лисий. – І це називається вихована дитина? Ви фірма шахраїв, ошуканців!

– Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса і не матимеш на цілій голові ані волосинки, – сказав Конрад.

Угорі на сходах з`явилася Кіті, перехилилась через поруччя й гукнула:

– Конраде, ти голодний?

– Як вовк! – відповів той.

– А що тобі дати?

– Малинового пудингу зі шпинатом! – відповів Конрад.

– Зараз! – крикнула Кіті, і люди в блакитному зі своїм директором та подружжя в сірому порозскакувалися хто куди, бо вона почала кидати згори малиновий пудинг і шпинат. – Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а він унизу, я шпурляю пригір шпинату, а він роззявляє рота!

– Тільки, на жаль, вона часом не влучає! – докинув Конрад.

Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив:

– Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.

Люди у блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.

– Жахлива дитина! – сказав лисий.

– Ми краще купимо собі собаку! – мовила його дружина.

Вони вийшли з–за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три задні кімнати до виходу з аптеки.

– Шефе, що сталося? – крикнув той, що охороняв двері. – Чого ці люди вертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? – З тону його чути було, що він геть розгублений.

Директор протер окуляри, його помічники обтрусили з себе пудинг і шпинат.

– Ходімо, – сказав директор, надягши окуляри.

– А як же я? – запитав Конрад.

–  Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! – вилаявся директор.

– Приємно чути це, – сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. – Для мене це було справжнє свято!

Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері.

– І заберіть свою варту з подвір`я, нехай не дратує нашу двірничку! – гукнув їм навздогінці пан Еґон.

Кіті замкнула за ними двері.

*     *     *     *     *     *     *     *     *     *     *     *     *     *     *

Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений.

– Ох, як же мені було важко! – мовив він.

– Бідне моє хлоп`ятко, –  сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.

– Бідне моє хлоп`ятко, – сказав пан Еґон і погладив його по лівій щоці.

– Ти був молодець! – вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.

– Я відтепер завжди маю бути такий? – запитав Конрад.

– Боронь боже! – вигукнув пан Еґон.

– То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? – запитав Конрад.

– Боронь боже! – вигукнула пані Бартолотті.

Кіті поклала руки йому на плечі і сказала:

– Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш. 

(Переклад Є. Поповича)